• Так, я полечу, - видихнула вона, адже уві сні не потрібно стримуватись,– Хочу побачити.

В ту ж мить гілки дерева гойднулись і пронеслись мимо, обірване листя майнуло слідом, закрутившись у вихор. Порив вітру підхопив їх, перетворюючись чи то на крила чи на зміїні кільця.

На цей раз політ – було не головне. Тепер навіть можливість повернутися здавалась нереальною. Цей місяць… він безжально давав чіткість всьому, що було довкола. Далека галявина, яку Наталя знала, бо влітку збирала там афени. Вони пролітали повз неї і Наталя могла б заприсягнутися, що бачила напівпрозорі жіночі силуети, що блукали між пишними кущами папороті. Спини знайомих схилів, вигнутих як хребти величезних тварин… здавалось, що вони теж дихають, ворушаться в пітьмі проваль. Гладке каміння скель, що виступало з лісу, оточувало невелику галявину, де вони спустилися. Наталя похитнулася, все ще тримаючись за свого супутника. Невелике озерце відбивало той самий нерівний місяць. І скільки не кліпай, як не намагайся, нічого не зникало. Вона роззиралася по сторонам, відтягуючи момент, коли доведеться подивитися на свого супутника. Бо невідомо, що вона побачить – чи людину, чи…якусь невідому істоту. Бо вона чітко відчувала, що більше він не буде ховатися.

• Що ти таке? – спитала, одночасно повертаючись, щоб не втратити сміливість.

На перший погляд він виглядав, як і раніше – ні крил, ні хвоста. І все ж таки, настільки чужорідним відчувався тепер. Інакшість ніби сочилася з кожної клітини людського тіла, яким він користувався наче одягом.

читати тут