Вранці переодягаюся, ліплю на пику посивілу щетину, та Красильников допомагає мені непомітно вибратися з лікарні.

Погода огидна, нога горить вогнем, а в шлунку — болючі спазми. Усе відповідає меті мого заходу. Якщо я хотів зробити собі так само боляче, як і Дарії, то в мене вийшло.

Принаймні я так думав, поки не дістався до кладовища…

Вигляд самотньої фігурки жінки, в усьому чорному, що стоїть біля закритої труни, б’є мене під дих, і я ледь не зриваю операцію. Роблю крок уперед і виходжу з-за дерева, за яким ховався досі. Я не можу спокійно дивитися, як жінка, обійнявши труну, не дає опустити її в могилу.

— Стояти, підполковник! Це наказ! — лунає голос начальника над моїм вухом.

— Геннадію Івановичу… — звертаюся до нього.

— Пане полковнику! Чи для тебе Статут уже не існує?

— Пане полковнику… Я… вона не мусить так страждати!

— Раніше про це треба було думати! До того, як розстібнув ширінку. А зараз, виконуй наказ!