— Привіт, тату. Це Ліза.

Я сіла поруч із могилою на мокру траву; холод просочувався крізь одяг, пронизував кістки, ніби нагадував: ти жива. Єдина жива душа, серед цілого цвинтаря. Хіба це не причина задуматись, що все ще дійсно можна виправити в моєму житті. А от їхні вже скінчились. Я схилила голову до пам’ятника, і його кам’яна поверхня була така холодна, що здавалося, ніби вона відбиває весь мій жар назад у тіло.

— Вибач, що я так довго не приходила до тебе. Я не забула. Просто не мала сили. Мені було так страшно після того дня, коли опускали твою труну в землю. Мені було страшно і так самотньо без тебе. Я так сумую, татку. Пробач мені, пробач. Ти знаєш, сьогодні я покарала людину, що тебе вбила. Ти й так знаєш, хто це був. Але тепер знаю і я, тому можу спати спокійно…

Сльози текли рікою; вони поливали земляний свіжий ґрунт, який ще не встиг зарости травою. Сльози струмували по щоках і натискали на горло так, що кожне слово виходило вартим ціни. Я мала бути тут і горювати, але так само знала, що горе — не театральна вистава, яку можна поставити на паузу. Я не могла дозволити собі зупинитись, бо світ чекав вимогливо й жорстоко.

— Я мала вижити, розумієш? — прошепотіла я. Але гарні новини: твоя Ліза справилась. Робітники вже застеклили вікна, винесли все сміття з нашої вітальні. Скоро там будуть білі стіни. Знаю, ти любиш шпалери. Я не буду фарбувати половину стіни синьою фарбою, не хвилюйся. Я вже знайшла той килим, що був у нас. Я куплю його, і покладу назад поруч із твоїм кріслом. Ти ж там завжди будеш, правда? Навіть якщо на небесах. Я знаю, ти потрапив у рай. Хоча б за те, що ти ростив мене сам. Я так люблю тебе, тату.

(с) Приватна кімната: вʼязниця на двох. Читати тут