– Перепрошую, перегнув. Половину графіків я вже переглянув. Гарна робота. Дякую.

Ліза підводить чорну брову, вдивляючись у мої очі, наче шукає прихований підтекст. І має рацію — на її місці я б теж насторожився.

– Мені здалося, ти намагаєшся вижити мене з фірми.

– Здалося, – спокійно відказую.

– Чудово. Тоді я піду? В мене залишилося всього сорок хвилин до кінця перерви.

– Ні, – зупиняю її коротко. – Поїдеш зі мною до суду.

– Максе, – вона насуплює брови, знову переходячи на ім’я. – Не встиг ти вибачитися, як уже все зіпсував. Сподіваюся, ти в курсі, що люди не можуть харчуватися повітрям?

Ледь стримую усмішку, хоча губи так і норовлять зрадницьки сіпнутись. Натомість кидаю якомога байдужіше:

– Перекусимо дорогою. Суддя чекати не любить.