Отже, завтра Хелоуїн.
Свято, коли можна офіційно виглядати як катастрофа й нарешті бути в темі.
Свято, коли всі роблять гарбузові ліхтарі, а я — гарбузовий вираз обличчя, бо досі не виспалась.

Кажуть, це ніч, коли духи виходять із потойбіччя.
Я не впевнена, що вони взагалі туди повертались після минулої сесії.

Прелюдія до хаосу

Цього року я вирішила не купувати костюм.
Бо навіщо, якщо моє життя вже хорор із сюжетом, який ніхто не просив,
режисером, який очевидно знущається,
і оператором, що забув увімкнути світло?

Але все одно буде дещо цікаве.
Таке, що навіть мої улюблені привиди попросили спойлер.
І я їм сказала: «Чекайте завтра. Як усі нормальні мерці».

Я прикрасила кімнату свічками — бо атмосфера, бо естетика, бо світло вирубили.
На підвіконні стоїть гарбуз, який вже два дні дивиться на мене як на свою психологічну травму.
На столі — чорна кава, свіжа і така ж гірка, як моє відчуття реальності.

І знаєте що?
Мені здається, якщо я ще раз скажу «все під контролем»,
десь у паралельному вимірі почне сміятись сам Люцифер.

Я готую одну історію.
Не просто оповідання — щось, що відчинить двері, які краще було б лишити зачиненими.
(і якщо хтось почує стукіт завтра вночі — не відкривайте. це не доставка. це сюжет.)

Буде кров, буде сарказм, буде момент, коли ви скажете «що за...» — і саме тоді я посміхнуся.

Хелоуїн — це єдина ніч, коли я виглядаю менш мертвою, ніж зазвичай.
І якщо чесно, я навіть не прикрашала кімнату — просто не прибирала два тижні.
Ефект однаковий.

Але знаєте що?
Є в цьому святі щось особливе.
Наче саме завтра межа між «реальністю» й «історією» тоншає.
І я не впевнена, хто кого кличе — я до тіней, чи вони до мене.

Тож завтра — ніч, коли світло згасає, а сюжети оживають.
Ніч, коли навіть звичайна чашка кави може перетворитись на артефакт,
і коли хтось десь прокидається від дивного шепоту:
«новий текст уже близько».

Серйозно, завтра не пропустіть.
Бо якщо вже я вирішила щось влаштувати —
то навіть демони підпишуться в бібліотеку.