Головна новина: нова глава — вже сьогодні вночі або завтра вночі!

Під головна новина, хах: вирішила розділити історію на кілька книг, тож це у нас — перша, а не єдина)))

  Не знаю, як у кого, але коли додаю нових персонажів, то, чесно кажучи, я в захваті від кожного — байдуже, хороші вони чи погані. (До речі, ті герої, яких ви вже знаєте, — це лише десь половина з усіх, хто з’явиться у книзі))))

  Пишу про Джо — і захоплююся ним. Про Деррі — і відчуваю його важкість і біль. Про Лілу — і мені самій стає веселіше. Про Ітана — і не можу не милуватися. Навіть Ной, зі своєю токсичністю, по-своєму захоплює, як і розхлябаність його друга. Усі ці риси настільки цікаві — ніби дивлюся під мікроскопом і розглядаю, чому і як вони такими стали.

  Вчора дописувала уривок із Джо — і знову зловила себе на думці, що обожнюю цього персонажа. Буде діалог, який я, звісно, не спойлеритиму :) Але коли писала його, мені здалося, ніби я пишу про давню подругу.

  Якщо трохи про це, тооо... колись, коли я вчилася в школі, десь у 8–9 класі, у мене теж була така відходчива подруга. Назвімо її Емілі?) У її сім’ї було не все гаразд, але, чесно кажучи, вона навчила мене прогулювати і втягнула у велику кількість пригод — про що я зовсім не жалкую. Я тоді була типовою «ботанкою»: окуляри, один і той самий светр цілий тиждень… А Емілі — повна протилежність: яскраві нігті, нафарбовані губи, новий образ щодня і, звісно, постійні селфі. Вона ніби розворушила мене, змусила подивитися на життя інакше.

  Над моїм робочим столом досі висить фраза:

«Проблема в тому, що ти все життя думав, ніби є правила. Але їх немає».

  І... Емілі ніби зламала ту систему, що була в моїй голові. Показала тріщину, крізь яку можна вибратися й вдихнути свіже повітря, побачивши світ.

  Вчилася вона на двійки, і я пам’ятаю, як підтягувала її й давала списувати домашнє. Натомість вона познайомила мене з готовими відповідями в кінці підручника і навчила матюкатися (хоча спершу мені було дивно говорити погані слова і у мене було відчуття, що я говорю щось взагалі не властиве моїм губам...) Емілі любила гуляти дворами й магазинами і завжди брала мене з собою. А я, як затворниця, ніколи ще не ходила так багато за все життя.

  Ще чомусь їй подобалися м’ятні цукерки. І вона завжди вмикала реп чи «пацанські» пісні про кохання. Для мене її музичний смак був досить дивним, але, на диво, я звикла — і ми навіть співали то її, то мої пісні.

  Моя мама її недолюблювала, але я тоді й не знала чому. Потім вона змінила свою думку. Якось нещодавно мама розповіла мені, що, виявляється, у нас із нею був один діалог: вона спитала, чому я дружу з Емілі, адже вона двієчниця. А я відповіла, що мені важливо, яка вона людина, а не на які оцінки вчиться.

  Ми були дуже різними, але знали, що завжди можемо покластися одна на одну — навіть у найскладніших ситуаціях. Не скажу, що вона вела здоровий спосіб життя, але, дивно чи ні, цього я від неї не перейняла. Мене завжди лякала залежність — втрата себе у чарці чи порошку. І якщо хтось міг спробувати й не втягнутися, я боялася, що мені так не пощастить.