Я стільки хочу тобі сказати,
це той стан,
коли сльоза зріє всередині
і боїться скотитися по щоці,
бо їй страшно, –
так і мені, немов у тиші,
у порожнечі, де несміливе мовчання
перекриває подих,
таїться у власному змаганні
з таємним нутром, коли я простий,
а з мене рветься питання –
хто я? Невже я — любов?
А може, породження пекла?
Мене так брутально били,
та й любили — не пестили,
але годували обіцянками,
гладили по голові й повторювали,
що я найкращий, а я, в принципі, як усі —
я — людина з злетами й падіннями,
а мені в саду під вишнями внушали,
що я кращий за всіх, і водночас від любові
карали — просто тому,
що я був людина, а тепер усе,
що від мене лишилось, — це тінь —
тінь найглибшого відчаю.
Віднині я лише тінь,
але з яскравими слідами раю.