І знову думаю про те, на що прирікаю її

Але… я не маю права навіть думати про неї. Я знаю, завтра їй й так буде нелегко.

Чисто теоретично, я зможу їй усе розповісти пізніше. Десь через пів року. Приблизно стільки має зайняти операція.

Але ж це не остання! І хто знає, у який момент прийде справжнє повідомлення про мою загибель? Чи маю я право піддавати такому випробуванню цю жінку? Жінку, яка стала мені дорога. Більше ніж будь-хто до цього часу. Досі я не відчував нічого подібного й сьогодні вперше замислився про те, щоби піти з армії…

Дарія йде, і я залишаюся наодинці зі своїм болем. І не рани в плечі та нозі турбують мене найбільше. Болить всередині. Десь там, за поламаними ребрами, серце болісно стискається, щоразу, як тільки я згадую свою лікарку. І знову, і знову думаю про те, на що прирікаю її.