— Пані, час вечеряти, — голос Тіро відволік мене від думок. Він тримав у руках дерев’яну миску з кашею та кількома шматками овочів.

— Дякую.

Ми сіли на одну з вільних лавок, ближче до борту, щоб чути плескіт хвиль. Тепло ще трималося в дереві під нами — палуба пам’ятала денне сонце.

— Як думаєш, коли вони спробують вас прибрати? — я кивнула в бік Стена і Асгарда. Обидва сиділи віддалік, трохи осторонь від команди, наче й не частина подорожі. Їхні погляди слідкували за нами так уважно, що по спині бігли мурашки.

— Дня два — точно ні, — спокійно відповів Тіро, відламуючи шматок ще м'якого хліба. — А от коли почнуть готуватися до нападу? Думаю десь на десятий день можна чекати. Тоді й стануть діяти. Але ми молодші, спритніші… — його погляд ковзнув по моєму поясу, де під рубахою ховався кинджал. — І ви, пані, трохи ним володієте. Тож на нашому боці вдача. Перун любить сміливих.

— Ти правий, — видихнула я.

Напевно створювати арти  я буду коли допишу все. А то щось не виходить в мене і писати і з ШІ працювати)))

А ще я помітила, що в мене в пінтересті аж 16 підписників. Не очікувала взагалі, що хтось там ще слідкує за кимось.