Цитата:

— Жива? — сказав голос за спиною.

Я підстрибнула так, що подушка звалилася на підлогу. Обернулася. На порозі стояв він. У темних джинсах. Без футболки. Тіло як у людини, яка не пропустила тренажерний зал ні разу за багато років. На руці в нього годинник, інший, не той, що я… Е-е. Мовчимо. Обличчя рівне, але куточки губ трохи зрадили. Сподіваюся, не помітить. Чорт, але ж гарний, зараза.

— Я… — горло зрадницьки скрипнуло. — Де я?

— У мене, — він переступив поріг, поставив чашку на столик, і в кімнату сунувся аромат свіжозвареної кави. — Ти відмовилася вчора називати адресу. Заявила, що якщо скажеш, за мною прийде секретний клан ніндзя і зробить із мене суші.

— О, Боже… — я прикрила рот рукою.

— Твої слова. Хотів тобі замовити ролів, але ти не змогла визначитися, хочеш із лососем чи з тунцем.

— Страшна я людина, — сказала я і закрила обличчя долонями. Рот сам потягнувся в усмішку, хоч мозок кричав «сор-ром!».

— Страшна, але каву вже налив, — коротко кивнув на чашку. — На кухні ще є. Встанеш, коли зможеш стояти вертикально.