Лісова царівна і Змій

А тим часом наша подорож Тризем'ям продовжується. І як то кажуть ми раді бачити вас в справжньому чортячому поселенні. 

Туман почав розступатися, і перед ними виринуло селище — мов зі сну, або радше з поганої пам’яті. Хижки з очерету стояли напівзруйновані, дахами хилячись до землі, стіни поїдені пліснявою, а віконця дивилися чорними порожнинами, ніби очі, що бачили надто багато. В повітрі стояв запах гнилизни й старого диму.

— Тут… колись жили ми, — тихо промовив Вландер, і в його голосі вперше не було ні гри, ні пихи. — Багато нас було — веселих, галасливих, з піснями й вихилясами. Ніхто не нудьгував.

Він зупинився біля зруйнованої хижки, торкнувся стіни — та розсипалася під пальцями.— Ми мали гостей, — продовжив із тією ж дивною ніжністю. — Подорожні, заблукалі, ті, хто не міг знайти дорогу. Ми їх чарували трохи… щоб не тікали, а потім пригощали, розважали. Іноді вони лишалися. А як лишалися довше — ставали схожими на нас. Веселі, рогаті, добрі. І дітки народжувалися — чортики, кумедні, з ямочками на щоках.

Він посміхнувся, але усмішка вийшла квола.— Гарне було життя. А потім воно прийшло.. воно.