Була сцена у книзі, яку я ледь змогла дописати. 
Ванесса прийшла з Феліксом до Анселя (його батька) й згадала Далію – маму Фелікса. У той момент у неї почалася істерика: думки, що вона ніколи більше не обійме її, не скаже, що любить. Це був той момент, коли вона усвідомила, що Далії справді немає, і що минуле вже не повернути.

Я сиділа над текстом і відчувала, як ті самі емоції накривають і мене. Мій дідусь, якого я дуже любила, помер три роки тому… і в той час, коли писала цей розділ, я знову пережила те саме відчуття втрати, яке намагалася передати через Ванессу. Кожне слово давалося ціною власних сліз і глибоких спогадів.

Коли я поставила останню крапку в тому розділі, просто впала на ліжко й вже не змогла стримувати емоції. Всі ті почуття, що накопичились усередині, вирвалися назовні. Було боляче, але принаймні сподівалась, що розділ вийде вдалим, бо всі емоції – живі, справжні, мої.

Насправді я завжди так читаю й пишу: відчуваю всіх персонажів ніби в собі. Переживаю їхній біль, страх, любов. Часто плачу, ніби все це відбувається саме зі мною. І, мабуть, саме тому ці історії залишаються в серці назавжди. З фільмами так не виходить, правда ж?

Чи траплялося у вас таке, що переживання персонажів у книгах торкалися ваших власних спогадів чи емоцій? Можливо, у вас теж були моменти, коли історія буквально накривала, і ви відчували її всім серцем? 

Хай навіть найтихіші сторінки звучать голосом вашого серця