Сила!

 Колись, задовго до народження наших прапрадідів, та навіть й раніше, жило-було одне невелике поселення. Владарював там  кремезний чоловік, який мав славу непереможного богатиря. Тільки сила його добрим справам не слугувала. Бо богатир в своєму серці носив два камені: жорстокість та жадібність. Ніхто не смів виступити проти нього. Кожен знав, як той уміє розправлятися з бунтівниками. 
 Одного дня  богатирю захотілося в черговий раз продемонструвати свою силу. Став він біля високого молодого дуба, що якраз ріс посеред селища, обхватив стовбур руками і… тільки-но хотів потягти, як до нього з гілок злетіла маленька пташка. Вона стала гучно цвірінчати, літати у велета перед очима.
– Геть! – махнув рукою на птаха богатир.
 Але маленька пташка й не думала втікати –  вправно оминала важкі махи дужих рук. 
Зненацька, з людського натовпу до велета вибігло мале хлопча:
– Прошу, не чіпайте цього дуба! На ньому гніздо з пташенятами. Як дуба вирвете – вони упадуть і повбиваються, бо ще не вміють літати. 
Та чолов’яга тільки гаркнув на хлопчика:
– Пішов геть! Буде мені щеня вказувати!  
З цими словами він напружив свої сталеві м’язи, вирвав дуба з коренем й жбурнув на землю.
Хлопчик побіг подивитися – може, яке пташеня вціліло. Та хто ж уціліє в розчавленому гнізді? 
Розплакалось дитя й кинулося шукати втіхи у своєї матері. А натовп стояв роззявивши роти.
– Правий той у кого сила. – викрикнув богатир, задоволено роздивляючись налякані людські обличчя. – Сила! – гримнув він так, що натовп аж поприсідав. 
Злякались всі, окрім маленької пташки, яка продовжувала літати над головами людей. «Мабуть вона зовсім дурна» – сказав чоловік з натовпу. 
     Задоволений собою силач пішов додому. Всі вклонялися, коли він проходив вулицею. І навіть його посмішка, що широко прорізалася в густій бороді, здавалася людям дуже страшною та лютою. 
 Йшли дні. Їх тісна вервечка звично тяглася з прийдешнього в майбутнє. Давно забулось, а може ніхто й не пам’ятав, розчавлене гніздо з поваленого дуба, забувся заплаканий хлопчик й бідолашна, смілива пташка. «Сила!» – ось що пам’ятали люди. І в їх душах ворушився глибоко врослий страх.
           Та одного дня, на багатому дворищі богатиря зчинився дикий галас. Бігали охоплені панікою слуги, ревів скаженим туром богатир. Ще мить тому була СИЛА, а нині він, тримаючись за око, вив від страждань. І так те око йому боліло, ще страшніше ніж від стріли, ще гірш пекло, ніж від розпеченого заліза. А на нього ж напала лише маленька сіра пташка. Де тільки й взялася!?  Дзьобнула велета в самісіньку зіницю.           
       Слуги метушилися довкола богатиря та не наважувалися підійти – ще приб’є знічев’я. Бач який лютий та дикий! Аж тут з’явилася велетова дружина. Чи то сама почула, чи хто зі слуг покликав. Її владний голос одразу привів всіх до тями:
 –  Зараз же знахарку приведіть! Та хутко ж! – крикнула вона зівакам, ведучи свого чоловіка в хату. 
         Довго стару шептуху-травницю чекати не довелося. Баба вскочила в хату, як молодиця. Тут кожен забігає… СИЛА! Та тільки сила потроху вже видихалася. Хоч бабка знайшла те, що так пекло око силача, та як не лікувала – не допомогли ні трави, ні замовляння. Наступного дня селище облетіла звістка, що боги забрали богатиря. Хтось тихо зрадів, а хтось, звиклий по рабському стелитися панству в ноги, пустив сльозу. 
        Коли покійника виносили з хати – прилетіла маленька сіра пташка, поклала йому щось на груди і зникла в небі. Натовп стояв роззявивши рота й дивився на сухий дубовий листок і пір’їнку на білій сорочці того, хто недавно кричав:  – «Сила!»
Хтось поміж людей, побачивши той дубовий листок, сказав: 
– Це Перун покарав богатиря за те, що вирвав священне дерево. 
Натовп побожно та з острахом закивав. Дехто творив знак-оберіг, дехто зиркав на небо, немов чекаючи блискавок з ясної висі. І кожен собі думав: «Перун Великий! Така СИЛА!..»