Отже, ми вже знаємо що Віці нарешті прорізало вуха))

Та чим її доля сьогодні порадує ще?

 

Олівер вискочив до просторого коридору й, майже побігши, направився до їдальні, набираючи на ходу батька.

— Так, синку, є якісь новини, чи ти просто потеревенити в перервах між обіймами з медсестрами? — підколюючи, запитує Ельдар сина.

— Тату, які медсестри? Мені зараз не до них. Наша дівчинка щойно мене облаяла, і вгадай за що.

— Знову забув, що їй не подобається, коли ти її купаєш, як малу дитину?

— А ось і не вгадав. Схоже, нашій дівчинці нарешті прорізалися слух і нюх. Але зір поки що лише на рівні розпізнавання світла.

— Оу… Ну це чудова новина! Так, а облаяла вона тебе за що?

— За те, що я гучно пересуваюся і впустив стільця. А ще каже, що занадто голосно розмовляю. Вона дуже різко реагує на звуки. Мені здається, надто яскраво їх сприймає. Я попереджу всіх, щоб заходили ледь не навшпиньках і говорили в її палаті тільки пошепки. Бо решта команди теж хотіли відвідати її, коли вона прозріє.

— Хм. А це цікаво. Можливо, в неї така реакція на зовнішні подразники через те, що мозок тривалий час був ізольований від сенсорного сприйняття зовнішнього світу?

— Можливо. Треба буде за нею поспостерігати. Але головне не це. Ми нарешті можемо сміливо забирати її додому.

— А головний лікар дозволить? Ми ж із ним ще про це не розмовляли.

— Тату, я її особистий лікар, знайду аргументи, щоб він дав дозвіл на переведення пацієнтки на амбулаторне лікування. Тим паче, якщо її слух не вгамується найближчим часом, вона просто зійде з розуму тут, у цьому лікарняному гаморі. Я спостерігав, як вона машинально реагує на звуки за межами палати.