Напевно, зараз мені має бути соромно, але чомусь мене переповнюють зовсім інші відчуття.

Я лежу поруч із чоловіком, поклавши голову на його здорове плече, і вперше із загибелі Сергія відчуваю себе спокійною і захищеною. Рука Артема перебирає моє волосся, а я відчуваю його подих на своєму обличчі, розслабившись і насолоджуючись цими забутими відчуттями.

Але поступово до мене приходить усвідомлення того, що щойно сталося, а разом із ним мене накриває хвиля пекучого сорому. Вона стискає мої нутрощі та викликає біль під ложечкою…

— Ой! — вигукую я. — Що ж ми наробили…

— А на що це схоже? — посміхаючись, ставить зустрічне питання Артем.

— Я… Я ні з ким не була після смерті чоловіка…

— Колись це мало статися. Так чому не зі мною?