Привіт, народ!

От завжди починаєш історію з маленької сценки, а потім вона обростає деталями які неможливо приховати.

Завтра виходять нові розділи "Моя (жахлива) Королева" які перетворюють книгу в якийсь епічний екшен, бо ми всі знаємо, що кохання прекрасніше коли є сюжет.

Поки можете насолодитись першими частинами, там купа всього :)) Я не вмію писати коротко.

А поки порадую тим, що вас очікуватиме завтра: 

Ранок завжди розпочинався з неї. Як і в цей раз, коли розплющив очі, перше що бачу - її лице, освітлене м’яким ранковим світлом, що просочується крізь вікно. Волосся королеви, чорне й хвилясте, розтікалося по подушці мов тінь її магії, що забула піти.

Амін тримала в руках аркуші, і пальці її, довгі, ніжні, злегка тремтіли, коли перегортали сторінки якихось документів. Певно, дається в знаки слабкість від отруєння. У погляді було щось далеке, ніби вона читала не слова, а шукала когось, хто повинен незабаром померти. Гадаю, мене розбудив саме шорхіт паперу, але я лежав і милувався. Боявся поворухнутись аби не розвіяти цю чарівну мить.

Моя королева, моя богиня, моя кохана.

Її вії неначе темні пелюстки, нападали на брови й пурхали, мов крила ворона коли вона кліпала очима, а губи коханої ледь помітно розімкнулися:

-Нарешті прокинувся, горе-вбивця? - потім поглянула на мене грайливо.

Я здивовано здригнувся. От же ж… як вона дізналася що я не сплю?

-Я? Вбивця? - не міг спочатку збагнути, - Та хто б говорив! Я взагалі то отруївся разом з тобою.

-Тому ж і кажу “горе-вбивця”.

-Ти ж розумієш, що це був не я? - тепер я підвівся й втупився в неї своїми очима. Вона ж не серйозно. Інакше б я тут не лежав.

-Так, - мляво визнала й повернула погляд на папери.

Тепер я повторив колись її дії й відкинув з рук папери на підлогу, а сам забрався зверху. Знаючи як вона любить свій кинджал, то схопив її руки та швидко впив їх у ліжко своїми. Нахилився над її лицем й між нами зовсім не було простору.

-Ти була би рада, якби це був я?

-Це було би логічно.

-Ах так, дістався до влади і єдина, хто мені її дала, єдина - котру я кохаю, єдина - хто мене підтримує - мертва. Дуже логічно, - саркастично відповів й натискав на зап'ястя спостерігаючи за її губами, які вона облизала язиком.

-Що якщо насправді ти мене не кохаєш? Подивись на себе, - вказала очима на свої руки, які тримав.

-Ох, не кохаю? - усміхнувся я й швидко випустив своє світло, що виринало із глибини мого серця і моєї душі. Стрічки заповнювали простір та лоскотали її щічки, шию, пестили руки, - Дивись, люба, в моє світло й скажи мені: чи кохаю я тебе? Чи хочу вбити?

Погляд королеви на все це світло був сповнений веселощами, ніби вона читала мене як книгу й шукала того, кого любить сама. Я дивився як вона дихає - швидко, хвилююче, так, ніби зараз зірветься від наступаючого збудження. І я ледь тримався аби не піддатися пориву її бажанню, яке, як на зло, співпадає з моїм.

-То що? - наполягав я, - Чи думаю я про тебе кожен день і кожну мить? Чи здіймаються мої груди, щоб затамувати подих коли я бачу тебе?

-Так! - посміхалась моя кохана, - Я бачу це!

-Ти, трясця, права!