Новий розділ сьогодні вночі. Лісова царівна і Змій

В поки, що невеличкий спойлер. 

Він кликав Елайну, голос його розривав тишу — спочатку голосно, з надією, що відлунює крізь гілки, а потім тихіше, надривніше, бо відповіддю був лише вітер. Сухий, колючий, з присмаком попелу, наче дихав з попелища давно згаслого вогню. Вітер цей не гудів, а шкрябав по шкірі, ніби пальцями з тріскучими суглобами, і в його подиху ховалася якась дивна обіцянка — не свободи, а пастки, що затягується непомітно.Раптом з-за покрученого куща, що стирчав із землі, наче зламаний хребет якоїсь давньої звірі, випросталася постать. Стара баба в сірому лахмітті, що злилося з туманом, ніби вона виросла з нього сама. В руках у неї тремтів вузлик трав — сухих, скручених стебел, що пахли гіркотою й чимось отруйним, наче зілля, варене над вогнем з людських кісток. Волосся її було не просто сивим — воно скидалося на сухий мох, що обвисав пасмами з голови, чіпляючись за плечі, і шелестіло при кожному русі, ніби шепотіло забуті прокляття. Очі — каламутні, наче вода в стоячому ставі, де тоне все живе, але в їхній глибині блищали живі іскри: насторожені, хижі, ніби в вовчиці, що вичікує здобич у сутінках.Вона щось шепотіла, перебираючи стебла пальцями — довгими, зірчастими від бруду й трави, — і слова її губилися в тумані, наче дим від тліючого вогню. Не підводячи погляду, вона сказала, і голос її був хрипким, як скрип гілок у бурю: