Нарешті прода

Доброго ночіра(або раночку)) любі читачі й читачки, і автори, які мене теж читають))

Сьогодні нарешті вийшла чергова продонька до моєї Вікусі. Нарешті дівчинка зробила перші кроки, ледь не як маленька дитинка))

 

Вона сіла в ліжку, намацала руками край і обережно, невпевнено опустила ногу, намагаючись знайти підлогу. Олівер помітив її дії, зрозумів намір і поспішив на допомогу.

Віка відразу відчула чиєсь наближення. Вона вже звикла до цього й приготувалася, що, можливо, її знову вкладуть у ліжко. Відчула обережні дотики теплих рук на своєму плечі.

Спершу дівчина завмерла, намагаючись зрозуміти, чи вкладають її, але коли відчула потяг за руку, збагнула, що їй хочуть допомогти.

Вона продовжила зсовуватися з досить високого, як з’ясувала, ліжка. На дотик відчула пальцями стопи тверду, теплу підлогу, потім повністю поставила стопу, а згодом опустила й другу ногу. Її все ще тримали за плече. Вона вагалася, боялася — а раптом ноги не витримають? — та таки наважилася перенести вагу тіла на ноги.

Олівер трохи потягнув її за руку до себе, допомагаючи підвестися. Вона невпевнено, але все ж сперлася на обидві ноги, хапаючись другою рукою за повітря. Він перехопив і другу руку, допоміг їй випрямитися.

Спершу вона відчула слабкість у ногах — вони неслухняно підкошувалися, згиналися в колінах. Олівер обережно тримав її за руки, щоб не впала. Та її м’язи досить швидко згадали свою функцію, і Віка вже більш-менш стояла твердо. Потім відчула, як її лагідно тягнуть за руки, — і вона ступила крок, потім другий.

Її невпевнені кроки спочатку були незграбними, ноги плуталися, але крок за кроком ставали все впевненішими. Обличчя засяяло дитячою радістю — лише від усвідомлення того, що вона знову відчуває тверду підлогу під ногами...