Велес зі Свартальвом спішно зайнялись незрозумілими для Наталі маніпуляціями. Кабінет, кам’яне серце Велесового укриття, пульсував, дихав і бився як серце. Пізніше вони зі Свартальвом розійшлися по всіх помешканнях, уривисто перемовляючись і налаштовуючи якісь поля і оболонки.

У приміщенні, що найбільше нагадувало сад, і слугувало вітальнею, Велес зупинився і завмер, тримаючи руки одна над одною на рівні грудей. Глибоко, судомно зітхнув, і між руками затеплилося м’яке жовтувате сяйво. Мить – і вогник відділився від рук і поплив до центру приміщення. А на його місці вже теплився інший. Коли в повітрі зависло штук двадцять таких сяючих грудочок, Велес повернувся до Наталки.

- Це ті душі, про які я тобі казав. Безпечніше їм зараз перебувати тут, із тобою. Вони можуть змінити форму, якщо швидко згадають. Але якщо дошкулятимуть тобі, ти можеш обернути їх як було. Ти головна тут.

Він підійшов і поцілував її, чого вона досі намагалась не допускати.

- Я повернусь у любому випадку.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Важко сказати, як тягнувся час. В покоях Велеса у Наталі завжди були з цим проблеми. Якщо рахувати по кількості прийомів їжі... то Наталя їх не рахувала.

Випущені душі освоїлись і вже тинялись по приміщенням у вигляді  напівпрозорих силуетів жінок і дівчат різного віку. Щоправда, серед них був один юнак і ще хлопчик років семи. Ще кілька воліли залишатися вогниками. Чим приводили  КіФай у відчай – вона й надалі їх не бачила.

Душі цікавились буквально всім – подовгу зависали над листям папороті, рухалися до кабінету, буквально «повзаючи» по його кам’яних стінах. Іноді вогниками кружляли у променях світла, вдаючи метеликів...

КіФай подовгу зупиняла погляд на Наталі.

- Що?!- не витримала вона одного разу.

- Ти єдиний варіант злиття для мене, як і навпаки.

 "Слід падучої зорі"