Вітер над затокою був холодний і живий, як дихання моря.

Анастасія стояла біля старого маяка, дивлячись, як хвилі розбиваються об каміння. Вона накинула легкий шарф на плечі — подарунок мами. Раптом порив вітру зірвав його і поніс униз, до самої води.

— Ні! — крикнула вона й кинулась за ним, але шарф уже майнув униз схилом, прямо до берега.

Хтось випередив її.

Хлопець у світлій сорочці, з темним поглядом, підняв шарф із піску.

— Ваш? — спитав він, тримаючи тканину обережно, ніби щось тендітне.

Анастасія зупинилась, намагаючись перевести подих.

— Так… Дякую.

Він усміхнувся куточком губ.

— Обережніше тут. Море не любить тих, хто стоїть занадто близько до краю.

Її серце раптом пришвидшилося.

— А ви, певно, море добре знаєте?

— Можна й так сказати, — відповів він. — Я виріс тут.

Вона подивилась на нього уважніше.

— Ви… Даніель? —

— Так, — коротко відповів він, простягаючи шарф.

Погляд у погляд. Хвилина, що тривала вічність.

— Це правда, що ти засватаний?! — вирвалося в неї раптово, навіть без привітання.

Він застиг.

— Хто тобі сказав?

— Сафіє. — її голос тремтів. — Ти навіть не заперечуєш…

Даніель відвів погляд, дивлячись на хвилі.

— Це не так просто, як здається.

— Тоді скажи хоч раз — що для тебе просто? Я чи вона?

Він зробив крок до неї.

— Настю, не починай…

— А я не можу інакше! — крикнула вона. — Я не винна, що всі закохуються в мене, нічого не роблячи!

Він мовчав, стискаючи шарф у руці, поки тканина не змокла від хвиль.

— Ти навіть не уявляєш, у що втрутилася, — прошепотів він.

— І все ж ти стоїш тут, біля мене, — відповіла вона, і сльози блиснули в її очах.

Він хотів щось сказати, але море вдарило сильніше, і бризки розділили їх, наче сама природа не дозволяла доторкнутись.

Він простягнув їй шарф — востаннє.

— Ти не повинна була мене зустрічати.

Анастасія взяла шарф, але погляд його вже розчинився в тумані.

Вітер підхопив її волосся, а десь далеко знову спалахнуло світло маяка — мов знак того, що

це тільки початок історії, яку море не дасть забути.