Буря, яку більше не стримати!

Вітаю, любі букнетівці!

Не віриться, що ми вже дісталися 19-го розділу!

Додати книгу "В полоні чаклуна" до бібліотеки, можна тут!

Пристрасті киплять повним ходом, а бурі емоцій, що вирували в Селестрі весь цей час, нарешті знайшли свій вихід. Сьогодні я підготувала кілька фрагментів, щоб показати — якщо не всю, то хоча б більшу частину палітри її почуттів саме в цей вирішальний момент.

✨✨♥️✨✨

«Так просто кинув ті слова... і пішов повз мене, навіть не зиркнувши в мій бік. А всередині в мене враз здійнялась буря — нищівна, як люті вітри перед грозою. Це була стихія болю та образ, яку я так довго стримувала в тісній клітці свого терпіння.

— Мені вирішувати?! — вирвалося з мене криком. Голос мій зірвався, тремтів від люті й болю. Руки затрусилися — я не могла стримати цього. — Ти зараз мені кажеш, що я можу щось вирішувати?! Після всього?!

Я зробила крок вперед, майже кидаючись йому в спину:
— Ти мене обманом перетворив на мишу... тримав у клітці... наче іграшку, наче річ! — голос мій зривався, у грудях пекло. — А тепер кажеш... мені вирішувати?!

Він повільно обернувся. Його обличчя залишалося спокійним... оманливо спокійним. Наче те, що я кричала, не торкалося його взагалі.

А я вже не могла спинитись. Виливала все, що пекло й нищило зсередини. Я готова була зірватись та висказати все, що боліло в мені, навіть якщо знову доведеться стати мишею — аби тільки ці слова, ці почуття не душили лиш мене. Нехай і його торкнуться... нехай відчує.»

«— Невже я навіть вибачень не варта?! — голос мій зірвався, хрипкий від стриманих сліз. — Я стільки років життя втратила в неволі через тебе... через твої дії. Світ там, десь... справжній світ, а ти зробив моїм світом бісову клітку! Бляха... Ти навіть не здогадався мене випускати. Але куди б я втекла, га? Та мене перша ж білка зжерла б...»

«— Вночі... коли місячне світло просочувалось крізь щілини в шторах... речі в твоєму домі оживали, — заговорила я хрипко, низько. — Пляшки з рідинами починали світитися, книги перегортали сторінки самі по собі, у вітальні... скринька біля комоду видавала такі моторошні звуки, що я думала — подурію.

Я ковтнула клубок у горлі, та далі слова лилися самі.

— А в кутку, біля печі... твої говіркі мітли. Ти взагалі знаєш, що після півночі вони скриплять проклятим шепотом: «жерти пил, жерти пил»? І я поки розібрала, що вони мелять — мало не посивіла. Думала мене зжерти хочуть!»

♥️Дякую вам за щоденну підтримку♥️