Сонце вже заходило, кидаючи золоті відблиски на воду.

Анастасія стояла на ґанку, коли раптом помітила його — Даніеля. Він ішов уздовж берега, замислений, руки в кишенях, вітер розкидав волосся.

Вона не стрималася.

— То правда, що ти засватаний?! — крикнула, навіть не думаючи, що хтось може почути.

Він зупинився, повільно обернувся.

— Хто тобі сказав?

— Сафіє. — її голос тремтів. — Ти навіть не заперечуєш…

Даніель мовчав, але в його очах промайнуло щось — біль, сором, роздратування.

— Це не те, що ти думаєш. У нас нічого немає, усе вирішили батьки.

— А я, по-твоєму, що? Просто випадковість на узбіччі? — вона зробила крок до нього. — Ти навіть не хотів, щоб я знала.

— Настю, досить! — він підняв голос, і його руки тремтіли. — Я не можу все пояснити зараз.

— Тоді не підходь до мене! — крикнула вона, і очі заблистіли від сліз.

Він рвучко схопив її за руку.

— Послухай, я не хотів, щоб усе було так.

— Відпусти! — вона вирвалася, і його долоня лишила червоний слід на зап’ястку.

— Ти не розумієш…

— Я все чудово розумію, Даніелю! — її голос зірвався. — Ти боїшся правди. Бо коли дивишся на мене — бачиш те життя, якого не маєш права хотіти!

Він різко відійшов убік, ударив ногою по каменю.

— Ти навіть не уявляєш, що я ризикую, говорячи з тобою!

— А я не просила! — крикнула вона у відповідь, а потім відвернулась, щоб він не бачив її сліз.

На мить запала тиша. Лише море дихало між ними, важко й повільно.

— Настю… — тихо сказав він. — Я не засватаний серцем.

Вона не відповіла. Просто пішла геть уздовж берега, а вітер розвіював її волосся, мо

в крила, що хотіли втекти від болю.