Сцена-привид. Челендж

Знову Діана Лисенко вигадала чарівний челендж Сцени, які так і не потрапили у ваш твір.

Завдання: напишіть про сцену, яка так і не відбулася у вашому творі, хоча ви про неї думали.

А я не те що думала… у мене було двадцять написаних сторінок, які я без сумніву видалила. Книга "Мене звуть Х’ю Бланш" мусила мати зовсім іншу сюжетну лінію. Другий акт мав закінчитися інакше.

Після прибуття Х’ю та пірата до Андагару вони мали змінити свою зовнішність і, вдаючи знатних осіб, почати розслідування та шпигунські ігри. Але в один момент я зупинилася, зрозумівши, що моїй історії це не потрібно. Хоча це було цікаво, персонажі розвивалися і водночас тупцювали на місці. До того моменту був швидкий ритм та екшен… І я, певно, засумувала на тому етикеті, балах… Хоч шпигунські ігри можна було б зробити драйвовими, вони видавалися зайвими, чи що.

Тому додаю уривок з того, чому не судилося бути опублікованим:

— Поводься природно, — тихо кинув демон, і його голос ледь торкнувся її вуха. — Усе інше я беру на себе.

Вони йшли коридорами, де повітря пахло квітами, воском і золотом. Погляди ковзали за ними — одні сором’язливі, інші відверто оцінювальні. Розмова в залах стихала, коли вони проходили повз.

У бальній залі гули голоси, дзенькали келихи, спалахувала магія. Біля сходів стояли воїни в білих накидках, їхні списи блищали, а погляди не пропускали жодної дрібниці.

— Дивно… — озвалася Х’ю, коли вони зупинилися біля невеличкого фуршету.

— Що саме?

— Я уявляла палац інакше. Суворим, темним… наче в печері.

Він тихо засміявся:

— Ти іноді таке скажеш, вишенько. Ця частина навмисне зроблена такою для гостей з усього світу.

— Демони підступні…

— Так. — Він подав їй келих.

— І що далі? — пальці Х’ю стиснули холодне скло.

— Просто грай свою роль.

Їй не сподобалась ця відповідь. Колись він обіцяв усе розповісти… а тепер тримав її на відстані витягнутої руки. Чи завжди так буде? Чи вона тут не через таємницю свого створення, а через… нього?

Вона спостерігала, як він, повільно попиваючи вино, окидає залу хижим поглядом. Який він, справжній?

— Пані Амеліє!

Від монотонного, але гучного голосу по тілу Х’ю пробігли дрижаки.

— Пане Мілгрейв! — її усмішка вийшла трохи натягнутою.

Чоловік був у тому ж чорному дублеті, що й учора. Під очима глибокі кола, наче він не спав кілька ночей.

— Познайомтесь, це мій чоловік, Даріус де Вет, — сказала вона.

— Ваша дружина… вміє знаходити нові знайомства, — повільно промовив Мілгрейв, поглядом ніби ковзаючи крізь неї. — Я не помітив… із вами Ейдена… Харріктона.

— Він раптово покинув маєток ще зранку, — пояснив демон. — Здається, мав якісь важливі справи.

— І не сказав вам, які саме? Це… дивно. 

— Ні. Але гостинно дозволив залишитися. Так, люба?

— Так… — Х’ю посміхнулась, хоч серце шалено билося.

— Ви близько знайомі з Ейденом? — запитала вона, — Він про вас не згадував.

— Між нами… натягнуті взаємини, — на його вустах з’явилася легка, але моторошна усмішка. — Ми мали зустрітися. Для розмови.

Його голос був рівним і тихим, але в ньому ховалося щось таке, від чого шкіра вкривалася мурахами.

— Вибачте, але нас він не просвітив у свої плани, — пірат торкнувся її пальців. — Люба, я залишу тебе ненадовго з цим джентльменом. Пане Мілгрейв, радий знайомству.

І, не чекаючи відповіді, він крокнув убік і зник серед строкатих убрань.

— Не хочете… пройтися? З тераси… відкривається прекрасний вид… на місто.

Х’ю відвела погляд зустрівши знайомі очі. Сар Мерест. Він спостерігав за нею. Вона не сказала, демону, що здається втратила з його боку інтерес. Бо не змогла.

— Амеліє?

— Пробачте, але мушу відмовити. Гарного вам вечору, пане Мілгрейв.

Вона рушила залом, але демона там не було. І Сара теж.

— Амелія! — гордовитий голос Карати. — Когось загубила?

Рогата демонесса у червоному, за спиною — гурт хіхікаючих подруг.

— Чула, ти близько спілкуєшся з Саром Мерестом. Може, твоєму чоловікові буде цікаво дізнатися?

— А чула, що твої роги тобі на мозок давлять?

— Як ти смієш! Ти знаєш, хто я?

— Не знаю і знати не хочу. Гарного вечора, дами.

Вона прослизнула між гостями й вдихнула повітря біля відчиненого вікна. У протилежному крилі помітила демона— він за кимось стежив.

Х’ю кинулася туди.

Сині двостулкові двері з золотим орнаментом були зачинені, коридор темнів. Х’ю крокнула далі — і чиясь долоня накрила її вуста. Вона врізалася в тверду стіну чиїхось грудей.

— Тихо, вишенько, — теплий шепіт ковзнув по вусі.

З іншого боку рипнули двері. Демон різко розвернув її, притис до стіни — і, не давши отямитись, холодними від вина вустами накрив її поцілунком.

Кров у скронях гупала так гучно, що вона ледве чула чужі кроки, які віддалялися. Його пальці міцно впивалися в її талію, а вона, не розуміючи чому, вчепилася в його сорочку, притягнувши ще ближче.

Кроки стихли. Він повільно відпустив її, важко дихаючи.

— Тільки не кажи, що це був твій перший поцілунок…

— Ні, — вона видихнула, серце билося майже боляче. — Але це… було занадто раптово.

— Добре, — у його голосі бриніла ледь чутна насмішка. — Не хотів бути зовсім останнім мерзотником.

— Що ти тут робив?

— Чекав на тебе, — він усміхнувся так, що незрозуміло було, жартує він чи говорить правду.

— Не хочеш розповісти?

— Тут усюди вуха, вишенько.

— Тоді пусти. Вони вже пішли.

Він відступив рівно на крок, залишивши між ними лише тонку смугу повітря. Її шкіра ще пам’ятала жар його тіла.

Із зали долинув сигнал початку балу. Демон підставив їй лікоть, і вони мовчки рушили до яскравого світла.

Музика здіймалася хвилями, змішуючись із оплесками. Зала сяяла світлом і золотом.

На балкон повільно вийшов високий демон з довгими чорними рогами, прикрашеними золотими вставками. Чорна накидка спадала з плечей, утримувана блискучим ланцюгом, відкриваючи міцні груди.

Володар Харон мав різьблене грубе обличчя, а його голос, глибокий і владний, легко прокотився по залі. Він привітав гостей, а потім, затримавши паузу, оголосив:

— А тепер дозвольте представити особливого гостя цього вечора…

Тиша розлилася між нотами музики.

Х’ю відчула, як у неї холоне кров.

На світло вийшов він.

Блекота.

Вона відчула, як демон злегка напружився поруч.

— Звідки… він тут? — прошепотіла вона.

— Не зараз, вишенько, — тихо відповів демон, не зводячи очей із балкона. — Не тут.