Вогнище розташувалося зовсім недалеко. Усього за пару хвилин ми прийшли стежкою між будинками до берега річки, де на колодах вже сиділи Харитон і Каріан.
А що він тут забув? 
— Привіт, Яро.
Райлін, відкинувши плащ, сіла однаково далеко від Каріана й Харитона та простягнула руки до багаття. Така спека, ще й біля вогню, проте знімати накидку вона все ще не збиралася. З нею точно щось було не так.
— Привіт, — я тільки й спромоглася відповісти Каріану.
— Мене запросили посидіти з вами. Думаю, хтось пробовкався принцу, що я теж помічник.
Ой, невже образився? Я вже про це й забула.
— Він хоче взяти тебе в команду? — поцікавилася, сідаючи поруч.
Колода, низька й кострубата, колола сідниці, але терпимо.
— Можливо, — мовив Каріан і нахилився ближче до вогню, склавши руки.
— Швидше за все, так, — обізвалася Райлін. — Ларіон любить збирати невдах помічників.
Не сказала б, що у неї гарний настрій, але вона сьогодні напрочуд говірка.
Вуста Каріана потягнулися в слабку усмішку. Погляд наче похитрішав, або мені так здалося через тінь. Аж тут він звернувся до неї:
— До речі, гарна накидка.
Райлін повільно відвела свої пронизливі очі від полум’я. Відблиски вогню в них ще більше підкреслювали зародки гніву.
— Ще одне слово, і я відітну тобі язика.
Подумки я вже готувалася вискакувати вперед, щоб її зупиняти. Але Каріан лише ширше всміхнувся, піднявши руки з жестом примирення.
— Мовчатиму, як мертвий, командире.

"Земля Гарантів. Триб часу"