Маленька кумедна історія :)

Шкільні роки

  Колись я сиділа в класі, занотовуючи щось у зошит, коли краєм вуха вловила уривок цікавої розмови. В кутку, біля вікна, де зібралася компанія хлопців, щось активно обговорювали. 

  Один із головних героїв — назвімо його Качка, бо він сам любив додавати цей псевдонім до свого імені — полюбляв графіті. Він завжди на уроках малював ескізи маркерами. За виглядом — трохи повненький хлопець, з очима, що завжди здавалися ще вужчими, через те, що на його обличчі постійно сяяла усмішка. Також кепка із зеленим козирком і сорочка в червоно-чорну клітинку були завжди при ньому, скільки б днів від прання не минуло.

  Другий же… назвімо його Максим. Він зазвичай носив стриману палітру відтінків: світлу, випрасувану сорочку, світлі штани, кросівки та годинник на лівій руці. Досить серйозний хлопець — йому б, мабуть, пасувало бути адвокатом або лікарем, бо… якийсь у нього був такий вайб. Можливо, з історії ви теж його вловите?)

  Тож, як усе було. Серед компанії однокласників влітає Качка:

— Хей, зацініть, яке я на вихідних графіті намалював! — вигукнув він, витягнувши телефон і гордо демонструючи екран.

  Хлопці одразу підтягнулися ближче, нахиляючись, щоб роздивитися фото.

— А ось ескіз до нього, — з ентузіазмом додав Качка, дістаючи зошит і розгортаючи сторінку. — Хоча, чесно кажучи, на стіні вийшло навіть краще.

  Максим нахмурив брови, вдивляючись у зображення:

— А де саме ти це намалював?

— Та десь біля магазину «Бджілка», — не звертаючи особливої уваги, відповів той.

— Біля «Бджілки»? — перепитав Максим, повільно зводячи погляд на нього. — Це ж… поруч з аптекою, так?

— Можливо, — знизав плечима Качка, милуючись своїм витвором на фото. — Я не придивлявся. Головне, що фон білий.

  Максим склав руки на грудях і підняв брову:

— Моя мама якраз вчора скаржилася, що хтось розмалював стіну аптеки, де вона працює. То це, виходить, був ти?

— А… Оце співпадіння… — видавив із себе Качка, розуміючи, що влип.

Максим важко зітхнув після короткої паузи:

— Гаразд, я не скажу їй. Але пообіцяй, що більше не будеш малювати на тій стіні, добре?

— Добре-добре, обіцяю! — поспіхом відповів хлопець, киваючи з сяючими очима вдячності.