— Куди ми вирушаємо? — необережно порушила тишу. Я просто сподівалася відволіктися від цих брудних думок.

— В одне прекрасне місце під Києвом. Я б сказав — місце моєї сили.

Мій рот розтулився від здивування: я дійсно особлива для Дена, якщо він везе мене туди, де знаходить спокій.

— Цікаво. А чим воно таке особливе, якщо можна спитати? 

— Я не люблю шум міста, воно втомлює мене своїм галасом і метушнею. Ти знаєш, як життя буває занадто активним, що хочеться втікти в ліс чи поле і просто кричати там, щоб випустити пару? — Ден відповідав на питання, але весь час дивився тільки на дорогу, в мене було відчуття, що йому таки важко промовляти відповіді через певний досвід, що він пройшов. Тож тиснути не було сенсу. 

— То ми їдемо кричати в ліс? — я спробувала пожартувати. 

— Щось типу того… Кричати, стогнати, яка різниця? — посміхнувся Ден.