Книгу завершено❤️

Тепер усе інакше. Я з малюком пакую речі, розуміючи, що нарешті настає момент, коли ми будемо разом не на кілька днів, а по-справжньому. Так, мені страшно залишати рідне місто, свою роботу, звичне коло близьких, але ще страшніше — розривати цю тонку нитку, яка з’єднує нас з Алексом.

Він чекає на нас. В кожному його слові, у кожному повідомленні звучить упевненість: тепер ми родина. І я відчуваю, як у серці розливається тепло — наче це й справді правильний шлях.

Сім’я має бути разом, і я готова зробити цей крок, щоб наш син зростав поруч із двома батьками, а не між двома різними світами.

Наш син слухняно сидить на руках у дідуся, захоплений шумом стадіону. А я майже прилипла до скла панорамного вікна VIP-зони, не відводячи очей від поля.

Серце калатає так гучно, що здається — його чує вся ложа. Кожен рух Алекса на зеленому газоні — як вибух для моїх нервів: швидкий ривок, точна передача, удар по м’ячу.

Я ловлю себе на тому, що навіть не дихаю, боячись пропустити хоч мить. Навколо лунають гучні оплески, хтось вигукує його ім’я, а я лише міцніше притискаю долоні до скла.

Тепер він не просто спортсмен, він наш захисник, батько нашого сина. І від цієї думки по спині пробігає тепла хвиля — гордість, ніжність, захоплення.

— Думаю, він заб’є сьогодні, — усміхається Віктор. 

— Сподіваюсь, — киваю. 

— Хвилюєшся? — чоловік уважно дивиться на мене, а я дивлюсь на Артемчика, який наче дві краплини води схожий на свого тата. 

— Дуже, — шепочу. 

— Він зрадіє, — Віктор говорить впевнено. 

— Я знаю. Просто… у нас такого ще не було. 

Моє серце завмирає, коли бачу, як м’яч влітає у ворота. Алекс забиває перший гол за свою команду. Стадіон вибухає радістю, а я інстинктивно стискаю кулаки й ледь не кричу від щастя. Алекс, усміхнений до вух, приймає обійми партнерів по команді… і раптом різко відривається від них та біжить у бік камери.

Я переводжу погляд на величезний екран, і завмираю. Хтось простягає йому маленьку оксамитову коробочку. Він відкриває її, а всередині мерехтить обручка.