Прокляття морської відьми

Море забрало смуток, подарувало блиск кришталевих хвиль і золоті нитки сонячного світла, що сплелися дивним намистом навколо тонкої шиї Айлін. Минуле залишилося на березі, разом зі скинутим одягом, з червоним заходом сонця, що залило пожежею небо... Айлін плила назустріч своїй долі, оповита хмарою світлого волосся, яке у воді здавалося пишними водоростями. Хотілося прикрити наготу, але не було чим. Дихати було легко — хоча ні в чому тіло Айлін поки що не змінилося, і здавалося, вона дихає вологим повітрям в дощовий день, дихає вологою і туманом.

Чим глибше вона спускалася, тим прекраснішим ставав світ навколо — почали з’являтися різнокольорові зграйки риб і прозорі медузи, а на дні, в оточенні коралових садів, кришталево виблискували напівпрозорі башточки й куполи, прикрашені витими мушлями. І здавалося — простягни руку і торкнешся гострих зубців на стіні, що оточує замок морського царя, хоча насправді він був дуже далеким.

Але де ж сам повелитель глибин?

Чому ніхто не зустрічає Айлін? Уражена гордість не давала їй спокою, і було до болю прикро, що не вітає її той, заради кого вона відмовилася від своїх близьких і життя на березі.

Дівчина захвилювалась, не знаючи, куди їй плисти, і озирнулася в пошуках морських духів, які весь цей час супроводжували її... Але поруч не було нікого, лише лилося з неба, заломлюючись об поверхню, бурштиново-медове світло.

Виходить, Айлін пливла сюди всю ніч? Час пролетів непомітно, здається, і години не минуло з тої миті, як вона залишилася одна на узбережжі, залитому кров’ю сонця.

Сонце на землі вже встало, тобто рибалки повинні вийти в море, щоб встигнути привезти новий улов — адже останні два тижні ніхто не наважувався покинути селище і навіть наблизитися до лінії прибою. Заборону на це наклали шамани, тільки вони, захищені магією й амулетами з чарівних трав, могли розмовляти зі стихією. Вони — та гірські відьми, здавна поставлені стежити за виконанням умов Відбору.

Поки Айлін плила в невідомість, вона згадувала й сестру, й її небажання йти в гори, до відьом... Чим тепер допомогти їй? Є всього сім днів. Потім відьми спустяться до селища, щоб забрати тих, хто сім зим тому тягнув жереб біля чорної скелі. Добре, що Есме тоді не пішла в море — Айлін боялася навіть уявити, що зустріла б її тут, у підводному світі, що довелося б ділити любов повелителя з сестрою.

І в цю мить, пропливаючи над рожевою вежею, Айлін зрозуміла — вона взагалі не має наміру підкорятися. Вона не зможе чекати й мовчати. Не зможе дивитися, як той чоловік, якого вона побачила вчора в хвилях, шукає чужого кохання.

Завмерла, і течія лагідно обмила її плечі, стало трохи прохолодно... А вдалині побачила морських коників, запряжених в дивовижну підводну підводу, виконану у формі рогатої мушлі. Інкрустована блакитними топазами і вогняним сердоліком, із золотим візерунком, що в’ється навколо вікон і дверцят, вона сяяла, засліплюючи очі.

 Підводними конями керувало кошлате чудовисько, шкіра якого нагадувала риб’ячу луску, але статурою воно було схоже на людину — невелика голова на тонкій шиї, дві руки й дві ноги... Правда, до візника додавався довгий хвіст — але це Айлін помітила вже пізніше, коли той хвацько підкотив до неї, виблискуючи великими зеленими очима.

— Вітаю, моя пані, — церемоніально вклонився морський чорт, трохи підвівшись на кривих ногах, зарослих шерстю. — Дозвольте допомогти вам дістатися до палацу нашого повелителя.

Збентежена своєю наготою, дівчина спробувала закутатися в волосся, як у плащ, але течія раз у раз підхоплювала її локони, і вони грайливими змійками вилися навколо Айлін, неслухняні й дикі.

— А я зможу отримати там одяг? — червоніючи, запитала вона, намагаючись не відкривати широко рота, все ще здавалося, що зараз в горло хлине вода, збиваючи подих… але ні, не було відчуття, що це морське дно, як раніше, коли Айлін пірнала за перлами. Дивна магія цього королівства дозволяла вільно дихати й говорити, лише сильна вологість, до якої потрібно було звикнути, забивала легені.

— Ви зможете отримати там все, що забажаєте, — галантно відповів візник, з хитрим примруженням розглядаючи новоприбулу — а там було на що подивитися. Красива. З неї вийде справжня наяда — біле волосся і блакитні очі, все, як любить повелитель… головне, щоб ця дівчина сама хотіла стати морською чарівницею. Але судячи з блиску її променистих очей, вона не шкодує, що дісталася цареві.

— Тоді вирушаймо швидше! — вигукнула Айлін і поспішно пірнула у відчинені перед нею дверцята, щоб сховатися в напівтемряві мушлі-карети. Вмостилася зручніше на м’якому дивані, прикрившись волоссям, щоб з віконця не було видно її наготи, і з цікавістю почала розглядати золототкану оббивку і витончені кручені ручки. У селищі жили бідно, користувалися дерев’яним або бляшаним посудом, носили льон або грубу вовну... не вірилося, що зараз Айлін відправиться в казку.

Залишалося сподіватися, що казка не стане жаскою.

Морський чорт присвиснув, клацнув своїм хвостом, і ковзани зірвалися з місця, щоб доставити свою дорогоцінну ношу до палацу.