"Там де сходить сонце"

Я вперто шукала поглядом матір. Де вона? Чому її немає серед них? Серце билося так гучно, що я боялася, воно видасть мене. Я вдивлялася, намагаючись вловити хоч якусь ознаку знайомого обличчя, але марно. Порожнеча розросталася всередині, і від того ставало ще гірше.

У кутку площі стояли стовпи. Там тлів попіл від недавнього вогню, а багаття жевріло так слабко, що важко було зрозуміти, що то за чорні силуети навколо. Я не повірила власним очам. Мені здалося, що то якісь ганчірки, які хтось повісив сушитися. Але чому вони так дивно звисали?

Я відступила назад, обійшла вузькими дворами, де було темно й тихо, і з іншого боку знову вийшла до площі. Звідси відкривався кращий огляд. Стояла, мов кам’яна, і вдивлялася.

Подув вітер. Він оживив багаття, і полум’я спалахнуло трохи сильніше, кинувши танцюючі тіні на площу. І тоді я побачила. Це були не ганчірки. Це були люди. Прив’язані за руки до стовпів, виснажені, поранені, майже непритомні.

Моє серце стислося, коли я впізнала знайомі обличчя. Гончар, що завжди сміявся, коли дарував дітям глечики дивної форми. Його веселі очі тепер були запухлі, а голова схилилася на груди. Стара Хельга — та, що вечорами збирала малих і розповідала їм казки про богів і духів. Вона була такою лагідною, а тепер її обличчя вкривали синці, а сиве волосся звисало брудними пасмами.

Я ледве дихала. Мені хотілося відвернутися, але ноги самі понесли вперед. Гра тіней змушувала сумніватися в тому, що я бачу. Я повторювала подумки: це не вони, це не вони, це сон, марево, привид. Але серце вже знало правду.

Я зробила ще кілька кроків. Вітер здув пасма волосся з мого обличчя, і багаття освітив його… Її обличчя. Мамині очі були напівзаплющені, обличчя розпухле й закривавлене, але я впізнала її відразу. Ту саму жінку, яка колись ніжно пригортала мене до грудей, співала пісень, гладила по волоссю, коли мені було страшно.

— Ні… — вирвався з мене стогін. Голос зірвався, став чужим, хрипким. Горло наче стисло залізними пальцями, вдихнути було неможливо. Я задихалася від жаху й відчаю.

Погляд знову ковзнув далі — і я побачила його. Батька. Його важко було впізнати: синці, порізи, закривавлений одяг. Але я знала ці плечі, цю статуру, знала, як він тримав мене на руках у дитинстві, як сміявся, коли ми разом лагодили дах. І тепер він стояв поруч із матір’ю, прибитий до стовпа, наче злочинець.

Доля підготувала тяжкі випробування для Астрід. Чи витримає вона їх?

З любов’ю до історій,
Серена Давидова ❤️❤️❤️