Початок історії

"Там де сходить сонце"

Ми вийшли до виноградників, коли небо на сході лише-но почало світлішати. Ряди лоз тяглися в далечінь, їхні гілки рясно гнулися під вагою важких темних грон. Земля ще тримала нічну прохолоду, а листя виблискувало краплями роси, що переливалися першим світлом. Повітря було напоєне терпким ароматом стиглих ягід, який ніби наповнював легені життям і спокоєм.

Ми працювали втрьох: я зрізала грона й складала їх у кошик, мама перебирала їх, щоб зіпсовані не потрапили до корзин, а батько відносив наповнене до воза. Скільки себе пам’ятала, ми завжди приходили збирати врожай одними з перших — бо жили найближче до виноградників, і це давало відчуття гордості й відповідальності.

Я відчувала, як серце розкривається від цього ранку: від шелесту лоз, запаху вологої землі й теплого голосу мами, що час від часу наспівувала давню пісню про врожай. У ці миті життя здавалося простим і спокійним, безтурботним, мов тихе море на півночі Фалгару.

Але навіть серед цього спокою іноді прокидалося дивне передчуття — наче десь далеко вже зріє буря, і наш тихий світ може будь-якої миті змінитися.

Поступово серед лоз почали з’являтися сусіди й жителі села. Сьогодні всі будуть тут. Кожен приносив свою частинку праці, свою душу, яку потім вкладуть у вино, що вирушить за море.

Тиха пісня почала лунати серед виноградників. Старші жінки затягли давню молитву до Мокоші, дякуючи за щедрий врожай. Поступово до співу приєднувалися нові голоси, і мелодія розливалася поміж лоз, мов ранковий туман, що повільно піднімається над долиною.

Мати Мокоше, дякуєм щиро,
За виноград, що зріс у долині.
Благослови нашу працю і зернину,
Хай повниться келих силою днини.

Я також підспівувала, відчуваючи, як тепло огортає груди. Наче самі боги схилялися над нами, слухаючи наші вдячні слова. І в цей момент мені хотілося вірити, що нічого лихого не зможе порушити наш спокій — хоч би що там назовні готувала доля.

Спів перервався різким, пронизливим криком, що розірвав вечірнє повітря. За ним пролунали ще вигуки, зливаючись у моторошний гомін, у крики розпачу й страху.
— Дикуни!
— Тікайте!

Мама, з широко розкритими, наляканими очима, різко обернулася до мене.
— Маїна, чого стоїш?! Бери Астрід і ховайтеся! — Голос батька тремтів, але був твердим.

Серце моє закалатало, а в голові забилося лише одне слово: тікати. Та не встигла я й кроку ступити, як батько вже штовхнув нас до хати. Мама схопила мене за руку й потягнула, не даючи отямитися. Ми бігли, не жаліючи ніг, спотикаючись об каміння й коріння, ковзаючи по сирій землі.

У селі вже були вони — воїни. Чужі, похмурі обличчя, розмальовані чорною фарбою, очі палали звірячим вогнем. В руках — вигнуті мечі, що блищали у світлі факелів. Вони нишпорили по хатах, витягували старих і немічних, ставили їх на коліна посеред великої площі. Крики дітей, ридання жінок, тріск поламаних дверей — усе зливалося у страшний вир.

Мама різко звернула вбік, протягнувши мене крізь вузький прохід між хатами. Ми перелізли у відчинене вікно, що вело до темної комори. Там, тремтячими руками, вона відсунула дерев’яні дошки підлоги, відкривши вузький отвір у землю. Сире, холодне повітря знизу вдарило мені в обличчя.

— Залазь швидше! — прошепотіла вона, голос зривалося від напруги. Її очі блистіли слізьми, але рішучість вирувала сильніше за страх.

Я першою спустилася в темний лаз. Земля холодом обпікала руки, коли я торкалася країв. Серце билося так сильно, що здавалося — от-от вискочить із грудей. Але вона не полізла зі мною. Мати швидко накрила прохід дошками, і останнє, що я побачила, — її очі, повні страху й любові.

— Тихо сиди, не видавай себе, — прошепотіла вона й швидко поставила дошки назад.

— Мамо, ні… будь ласка! — сльози котилися щоками.

З любов’ю до історій,
Серена Давидова ❤️❤️❤️