Рецензія на книгу "Королева Шипів"

Вітаю, друзі! У рамках марафону, прочитала твір Катерини Винокурової "Королева Шипів" і поспішаю поділитися враженнями!

Перш за все, хочу підкреслити якість авторської мови. І я не про грамотність (хто давно зі мною знає: я вкрай рідко вдаюся до аналізу пунктуації чи орфографії у творах колег).  Я про стилістику,  образність. Мова авторки жива, сповнена описів, які я обожнюю у творах, хоч за них якось і отримувала зауваження, мовляв "не даю читачу уявити самому". Та я сама з тих читачів, що люблять детальні, оздоблені епітетами описи, це допомагає мені уявити картинку саме так, як її бачить автор – автентичною, тією, що повністю відповідатиме першоджерелу. І тут пані Катерина чудово веде свого читача. Саме мова автора забезпечує необхідною атмосферою, чітко відчувається та густа темрява хащів, нещирість королівства, постійне передчуття загрози та прихованих небезпек.

Головна героїня твору з першої ж репліки збиває з ніг власною харизмою, що добре, бо я обожнюю таких персонажок. Вона саме та, що володіє внутрішньою силою, не вдаючися до пригноблення слабшого. І це, на мою думку, справжня сильна героїня, без всіх популярних "владних" атрибутів "червоної" кімнати. Вони їй не потрібні, вона просто хоче миру для своїх "потвор" і захищатиме його. 

На початку твору, ми знайомимось із двома сміливцями, що на свою біду поперлись до хащів. І якщо своїми діями вони на увагу не заслуговують, я б відмітила дещо інше. Доки ми не знали справжнього імені Шимона Ханта, звертатись до нього "Аніруш" було дотепним і оригінальним. Та уже з другого розділу, це змусило мене перегорнути сторінку назад і переконатись, що я нічого не плутаю. Мені здається, коли персонажі самі озвучили ім'я у репліці, всі подальші згадки мають уже використовувати це ім'я. Адже "Аніруш" він був саме через безіменність на початку, бо його першим зверненням до героїні була саме фраза "Ані руш!".  Але це моє враження, не нав'язую.

Анаїз  справжній "партнер ін крайм" для головної героїні, вона харизматична, експресивна і стає таким собі уколом адреналіну, коли Іріс занурюється у меланхолію. Їх взаємодія дуже реалістична і зрозуміла. Загалом Анаїз по праву один із найулюбленіших персонажів розповіді.

Деметрусу хотілось пелеснути у маківку з першої ж зустрічі, хоч з самого початку мені було зрозуміло, що він і стане любовним інтересом Іріс, тож доводилось чекати як його жорстокість виправдає сюжет. А під час того очікування стримувати роздратування від зверхності та жорстокості того королика. 

І це своєю чергою навело мене на думку, як вдало прописана Іріс. Відчувається, що вона значно старша за Деметруса. Вона спокійніша, розважливіша, багато обмірковує крок, перш ніж його зробити. І це, до речі те, чим грішить чимала кількість авторів, подаючи персонажів старшого віку, заключених у молодих привабливих тілах: світогляд, вчинки, схильність до аналізу все ж різнитимуться в умовно двадцятирічного персонажа і того, кому перевалило за сотню. У нашому випадку Іріс трохи молодша, та все ж відчувається вплив тих п'ятдесяти років прокляття.

Тепер трохи про мої теорії змови сюжетних поворотів.

Попри те, що станом на середину твору я так і не дізналась причини прокляття, я дуже хвилювалась, що способом його зняття може стати закоханість Іріс, і що саме цього й добивається наш королик, аби вбити, як він сам каже "потвору", скориставшись її почуттями. Я тримала цю думку до самого кінця і хвилювалась аби вона не здійснилась. Тож, як ніколи я рада, що помилилась.

Коли Іріс згоріла, спершу подумала: "ні! тільки не Анаїз", чомусь перша думка була, що подруга спробує підставити Деметруса, щоб спровокувати напад Іріс на нього. Рада, що моя теорія не справдилась, Анаїз вірний друг головної героїні та залишалась нею до самого кінця твору.

Верлігії, на мою думку, було дуже мало у сюжеті, тому її страта не сприймається так гостро, як би хотілося. Звісно, читач відчуває несправедливість, гнів та сум за втраченим життям. Але зі слів Іріс, Вергілія мала велике значення для них з Анаїз. Вона була їм вірним другом і підтримкою, але мене із нею познайомили заочно, тож перейнятися персонажем я, на жаль, не встигла.

Поворот зі зрадником, що спонукав Іріс до флешбеків був цікавим. Сам персонаж був не надто нам знайомий,  тому його зрада не сприймалась як щось вагоме чисто з боку моїх почуттів, загалом для сюжету і для самого Деметруса це стало неочікуваним ударом.

Те, ким виявився сам Деметрус не шокувало, бо авторка плавно підводила мене до цих підозр протягом твору, тож одразу усвідомлюєш: таємничість короля, його страх здатися слабким і раптові спалахи болю, не безпідставні. З усім тим, ставлення Деметруса до свого становища викликало повагу і навіть емпатію. Що чудово говорить про зростання персонажа і його повільне розкриття протягом твору. 

Вчинок Анрієти я можу описати хіба як: "ні сіло ні впало". Це було настільки "нізвідки", що і слів дібрати складно. Я розумію, що справжній злодій нерідко той, на кого й не подумаєш, але тут не було ні мотивації, ні передісторії, ні розкриття персонажу в цілому. Просто була файна мила дівчина, а тоді нап'яла карнавальний костюм Белатриси Лестранж, вигукуючи її коронну цитату. Словом, цей момент вибив мене із колії, якщо ставка була саме на неочікуваність – вона забезпечена на всі сто відсотків. А якщо це була давня образа, яку Анрієта довго в собі тримала, дозволяючи їй перетворюватись на план помсти – маємо явне недопрацювання персонажа.  

Момент із дзеркалом викликав багато сумних і суперечливих думок, я була спантеличеною як і сама Іріс. Тут добре передана атмосфера та стан самої персонажки від усвідомлення. Знову ж таки, багато говорить про ріст персонажа, те як вона змінилась з того часу і донині. 

Кінцівка була неочікуваною, як я вже зазначала:  у процесі читання, будую теорії сюжетних поворотів, тільки я, на відміну від скептиків, радію, коли не вгадую)
Тож кінцівка твору сумна, хоч і має надію на новий початок, другий шанс, що ніколи не дається легко.  Хай Деметрус не виявився типовим чоловічим персонажем, що стає на воротях тропу "від ворогів до коханців", і був таким собі "сірим" героєм, з боку моралі, все ж його смерть відгукується при прочитанні. Це не був детально прописаний персонаж, якого я змогла пізнати за час прочитання, та все ж мені була відкрита певна передісторія та мотивація деяких його вчинків, це було подано автором крихтами, ніби пазлами, що збираються протягом всієї історії у одну доволі цікаву картинку.

Загалом сюжет твору дуже насичений, динамічний та цікавий, на думку спадають асоціації відомих казок, та історія не повторюється, вона видозмінюється, перетворившись на щось нове і захопливе. Читається напрочуд легко, атмосфера передана яскраво і занурює читача із першого ж абзацу. Головна героїня та Анаїз викликають симпатію, Деметрус, попри суперечності, що він сам збудував довкола власної персони, все ж заслуговує на співчуття.

Твір і справді сумний, та більше мені подобається його післясмак: по завершенню лишається чимало тем для роздумів, а це таке рідкісне, але таке цінне для мене відчуття. Дякую, пані Катерино, що забезпечили мене ним. Книга однозначно варта уваги, тож запрошую всіх, хто ще не читав -- ознайомтеся неодмінно! Буду вдячна також на коментарі підтримки авторці, вона на це заслуговує, а всім вам бажаю успіхів та творчої наснаги!

Ваша, Кайла Броді-Тернер ❤️