Вітаю любі читачі!

Давненько я не з'являлась в блозі, вересень видався шаленим і жовтень чую буде таким же. Нічого не встигаю(...

Але оскільки книга "Коли ніч покохає сонце" вийшла на фінішну пряму вже б пасувало розмістити трохи візуалів, яких я накопичила чимало, але ніяк не можу допрацювати. Але вже дуже хочеться поділитись, хоча б  частиною.Тому ловіть візуалізацію Володаря шаргів — Аштара, його військового командира Скрашета та шаманки Саншари. Зізнаюся, візуалізація шаманки навіть мене саму трохи лякає). Але атмосфера вийшла саме така, як я прагнула передати в книзі. А вже завтра планую показати решту героїв — не пропустіть!❤️

Ну і додам невеличкий уривочок 59 розділу до зображень:

" — Вони тут… нарешшшті, — протягнув Скрашет і підвівся.

Я теж напружено дивилася на двері. Світло смолоскипа наче притухло. Раптом двері повільно розчахнулись, впускаючи клуби білого туману. Підлога скрипнула, і всередину ступив високий шарг, одразу вп’явшись у мене поглядом. Його очі ковзали по мені, і не треба було слів, щоб зрозуміти: це і є Володар шаргів, як вони його називають. Імператор Безодні Жахіть — Аштар. 

Він був у чорних латах та важкому довгому плащі, підбитому сірим хутром, із коштовною застібкою на плечі. Широкоплечий, міцної статури. Його шкіра, як і в інших шаргів, мала сіруватий відтінок, а очі — особливо холодний, крижаноблакитний колір. Попелястого коляру волосся на скронях було виголене, а решта спадало по спині тонкими дрібними косами. На обличчі та шиї темніли дрібні татуювання, схожі на химерні руни. 

За ним увійшла невисока постать у такому ж темному плащі з глибоким каптуром. 

Аштар хижо вишкірився й рушив просто до мене.

— Вітаю, Володарю, — мовив Скрашет хором з рештою шаргів, вклоняючись і відступаючи назад.

Аштар зупинився, відсунув із лави миску, яку раніше поставив Скрашет, і сам сів поруч. Протягнувши руку, він підняв моє підборіддя, ще уважніше вдивляючись у моє обличчя. Тілом пробігли моторошні мурахи. Я смикнула головою й відсунулася якнайдалі. 

Аштар втягнув повітря носом і знову огидно всміхнувся. 

— Вродлива… Дуже радий нарешшті познайомитиссь, леді Ліанель, — промовив він, так само, як і Скрашет, розтягуючи шиплячі звуки. Це одразу видавало, що його рідна мова — шанкрит. 

— Не можу сказати те саме. І чого ж ви так прагнули цієї зустрічі? Навіщо? — Стримуючи страх, який нарешті таки почав опановувати мене, запитала я, задерши підборіддя. 

Аштар раптово підсунувся впритул і, впершись руками в стіну по обидва боки від мене, нахилився так близько, що його ніс майже торкався моєї щоки. Він вдихав повітря поруч зі мною, і мене охопила хвиля огиди та паніки. Усі в кімнаті мовчки спостерігали."