Вітаю!

 Запрошую до роману принцеси Амалії та короля Даріана.

Уривок

— Чаклун казав, що у тій непробивній стіні є хід, і через нього можна потрапити в інший світ… 

— І..? — не витримавши, перебиваю дядька. 

— І нічого там нема, — невдоволено відмахується він. — Вірніше, є, але троє наших людей перетворилися на камінь і собою закрили той вузький прохід повністю. А ті, хто торкалися їх, аби забрати, теж перетворилися на камінь. Та стіна таки точно проклята, мій королю, — з відчаєм в істериці кидає Омар, а тоді з благанням дивиться на мене. — Даріане, твоя мати згубила не тільки себе. Вона згубила всіх нас. В такій темряві ми не будемо мати нічого. Ми вже приречені. Ти не можеш більше тягнути, мій королю, бо інакше ми всі загинемо. Ти можеш у це все не вірити, але ти повинен діяти. 

Нервово ковтаю. Я все розумію, але якщо чесно, не вірю, що це все можна якось вирішити чаклунством. Але потрібно щось робити, бо чекати більше не можна. 

Пильно дивлюся на дядька. Розумію, що він чекає моїх рішень, але я повинен добре подумати. 

— Омаре… 

— Даріане, ти повинен вислухати Вільяма, він точно знає, що робити. 

Довго мовчу. При своєму скептицизмі я повинен це зробити. Адже я король, і всі чекають від мене дій та рішень. Зрештою, я сам не можу допустити непоправного. 

— Гаразд, ходімо. 

Омар вдоволено посміхається і здавлено кидає: 

— Мій королю, ти повинен виправити те, що накоїла твоя мати. Ми повинні повернути нашому світові день та ніч і вибратися з прокляття вічної пітьми та темряви. 

Зітхаю. Бо ж здогадуюся, що мене зараз чекають складні задачі. Для мене було б краще піти війною та зруйнувати все, ніж оті всі припарки. Але про це мовчу і на слова дядька кидаю: 

— Знаю, Омаре. Ходімо. 

Неохоче йду за чоловіком. Проблеми потрібно вирішувати, а не зволікати. Я вже й так з усім затягнув через вічні клопоти, яких чимало через постійну ніч...

Книга тут...

Приємного читання!