Новенький розділ)))

Уривочок:

– Чому ви сваритесь? Я не люблю, коли ви сваритесь… І де мій Король?

Мені здається, ніби хтось стиснув моє серце в кулак. Її улюблена іграшка – той лев із потертою гривою, якого вона не відпускала ні вдень, ні вночі. Ми втікали так поспіхом, що я навіть не подумала про нього…

– Нам потрібно було піти з дому через… – я зупиняюсь. В горлі пересихає. Я не знаю, що їй сказати.

– Через деякі неполадки в будинку. – спокійно втручається Давид, рятуючи мене. – Але все владнається. Обіцяю. – він опускається на одне коліно, щоб бути на рівні її очей. – А що за Король?

– Моя іграшка. Лев. Він найкращий друг. – вона знову трохи розм’якшується, розглядаючи Давида пильніше. – У нас однакові очі. Це тому, що ти мій тато?

Кімната завмирає. Повітря – густе, важке, майже липке. Я не можу дихати. Давид мовчить, лише дивиться на неї. Очі в нього блищать, але він не кліпає.

– Ой. – зойкає Соломійка, прикриваючи ротик ручкою, неначе щось не те сказала. – Якщо в мене очі, як у тебе, – вона вказує пальчиком на Давида, – а волосся, як у тебе, – тепер показує на мене, – то чим я схожа на тата? – її погляд перемикається на Марка.

І я, і Давид теж повертаємо голови в його бік. І тільки тепер я помічаю, як Марк, переодягнений у чистий одяг, стоїть трохи збоку. На обличчі – синці, подряпини, губа розсічена.  Але він тримається, як завжди.

– Татку, а чого в тебе лице болить? – запитує вона з тією ж безпосередністю, якби запитала, чому впав сніг улітку.

Я закриваю обличчя долонею. Господи, дай мені сил. Я, звісно, пишаюся, що моя дочка така розумна, така спостережлива. Але… іноді хочеться, щоб вона просто була дитиною. І не ставила запитань, на які в дорослих навіть немає відповідей.