Марафон "Прочитай мене". День 4. Уривки.

Привіт, любі мандрівники ☺️

Учора я пропустила день марафону, адже весь час провела з мамою. Ми гуляли, купували дрібнички для дому, навіть вибрали нову штору й аромодифузор (мамі так сподобався, що тепер і я собі такий хочу ☺️). Чоловік теж оцінив аромат, тож, мабуть, скоро матиму свій. Ще вдалося знайти для нього джинси та вітровку, які я шукала давно. День був насичений і дуже теплий ♥️

А тепер повернімося до марафону.

Завдання сьогоднішнього дня — передати настрій книги уривками. Тож ловіть кілька фрагментів з «Артефакту Душі»:

"Іноді достатньо одного випадкового дотику, щоб запустити механізм долі."

Артем.

Ми підійшли до стійки одночасно.

— Прошу, — я жестом вказав, щоб вона проходила вперед.

— Дякую, — коротко кивнула вона, не зводячи погляду. Але на секунду наші пальці торкнулися однієї книги, коли продавець поклав том між ними.

І тоді все ніби завмерло.Погляд у вічі. Її незвичайні, глибокі, темно-сині, майже фіолетові очі, які затамувавши мій погляд. Я не міг відвести від неї очей. Ніби я намагався її впізнати, хоча бачив уперше в житті. І це... було дивно для мене.

— Ми… — пробурмотіла незнайомка, не договоривши.

— Вже бачились? — з сумнівом спитав я.

— Мабуть, — ледь помітно посміхнулася вона. — Дивне почуття, ніби я давно знаю вас.

Книгарня Лілія.

"Тут, серед дерев і осіннього світла, народжуються почуття, які важко сховати."

Лілія.

Я кивнула. І мовчки притулилася плечем. Так ніжно, що, здавалося, сам вітер притих. Ми просто сиділи. Удвох. У цій тиші, наповненій чимось новим. Теплим. Справжнім. І світ навколо вже не здавався таким гучним. Наче всі звуки — автомобілі, голоси, шум міста — відійшли кудись далеко, залишивши тільки нас і м’який шепіт листя над головою.Я почула, як б’ється моє серце. І здалося, що в такт його биттю — серце Арта. Ми не трималися за руки, не говорили гучних слів, не робили обіцянок. Але саме в цій простоті і було щось значуще. Немов дві душі нарешті зустрілися — і їм не треба було нічого доводити. Просто бути поруч. Цього вистачало. Він легенько взяв мене за руку. Його дотик був м’яким, ненав’язливим, але таким впевненим. Мені стало приємно — по-справжньому.

"Любов сильна, але іноді навіть вона не може втримати реальність від того, щоб розчинитися у тіні."

Пів року минуло непомітно. За цей час вони встигли відчути себе частиною одне одного, навчитися передбачати настрої, розуміти погляди і тишу, яка говорила більше, ніж слова. Кожен день дарував нові моменти близькості, маленькі радощі та безцінні миті щастя, які вони зберігали в серці. Вони вже майже звикли до того, що життя складається з простих радощів — ранкових поцілунків, прогулянок і сміху. Але в повітрі почало відчуватися щось дивне. Спершу це були дрібниці: годинник, що відставав на кілька хвилин, дивні сни, в яких Лілія бачила зорі, що гаснуть, і тінь, яка кликає їх. Арт іноді прокидався серед ночі, відчуваючи, що хтось дивиться на них із темряви.

Одного вечора, коли вони поверталися з прогулянки, місто раптом завмерло. Машини зупинилися, люди застигли на вулицях, навіть вітер стих. Руки міцно трималися одна одної, коли небо розкололося чорним розломом. У ньому сяяли зорі, чужі цьому світові, й кликали їх у невідомість.

Спалах світла — і їхні тіла розчинилися, наче ніколи не існували.

…А далі — тиша.Темрява.І новий подих життя.

Я обрала уривки, які, як на мене, найкраще передають атмосферу історії: трохи темряви, трохи ніжності й багато таємниць.

А скажіть мені, любі: Чи любите ви книги, де атмосфера відчувається саме через такі дрібні деталі?