"Тут не буде довгого тексту", написала я на початку, а потім накатала полотно. Гаразд, так то й так. Погнали.

Маю до вас питання, шановна спільното авторів та читачів:

1. Що є поезія очима, вустами, вухами та мозком людини, яка не пише вірші?

2. І чим є це літературне явище для поетів? Які особливості вашого стилю? Чи траплялося вам таке, що ви читаєте роботу, яка за всіма ознаками вірш, але ви особисто не могли погодитися з таким твердженням? Чому?

Почнімо з мене.
Як для поета, для мене поезія — це особливий психоемоційний стан тотального горя, щастя чи порожнечі, тобто, крайнощів, коли слова самі просяться на папір і, під тиском обставин, лягають в ошатні рядки. Такі твори пишуться швидко й легко. А коли емоції влягаються, я можу підправити ті чи інші моменти.
Також, це, безумовно, рима: бідна, багата, повна, жіноча, дидактична, перехресна, кільцева тощо. Але рима. Я не сприймаю віршів без рими. Розумію їхній сенс, дуже часто імпоную змісту, та не вважаю це поезією.

Примітка: я просто ділюся своїм сприйняттям, а не прагну когось образити. Наші думки можуть різнитися, тому не сприймайте це на власний рахунок. 

Останньою вагомою ознакою поезії особисто для мене є її образність. Коли поет за неочікуваними образами ховає сенси, часто протилежні, які читач повинен розгледіти між симбіозу кількох рядків. Це певний вид ритуальної гри, коли я кажу щось завуальовано і хочу, щоб мене розгадали.

А як це відчуваєте ви?