Вітаю, мої любі читачі!)

Це не зовсім звичний любовний роман. У мене навіть були сумніви, чи показувати його читачам. А от не писати його я не могла, бо персонажі цієї історії виявились дуже наполегливими) Головна героїня цієї історії стає утриманкою, щоб мати можливість працювати. Ось така угода. Діана не сподівається, що колись закохається, та це сталось. А в кого вона закохалась, дізнаєтесь зі сторінок книжки) Тут все непросто, навіть заплутано, багато почуттів та сумнівів. Та коли почнете читати, відірватись буде складно)

Неочікуване кохання, або Історія однієї оборудки

ФРАГМЕНТ

— Обожнюю спостерігати, як жують жінки. — Діана похлинулася. Широка долоня постукала її по спині. — Не турбуйтеся так. Насолоджуйтесь. Привітаємося пізніше. Я, з вашого дозволу, посиджу поряд і подивлюся на вас. — Дівчина збиралася відмовити красунчику-байкеру, але їй довелося терміново запивати застряглий шматок чаєм. — Смачно? Я й собі замовлю таке ж. Як це називається?

Поки Діана намагалася віддихатися, чоловік вже влаштувався навпроти. Покликав офіціантку і, посміхаючись, немов підійшла найпривабливіша дівчина на світі — мабуть, звик таким чином споглядати на всіх жінок — попросив принести собі вафлю. А ще каву, без вершків і цукру.

Після цього хлопець втупився на Діану, немов найбільше на світі його цікавило, як вона їсть. Дівчина посовалася на стільці й вирішила зачекати, поки офіціантка піде. Вона не сумнівалася, що замовлення буде виконано в найкоротші терміни.

Діана промокнула губи серветкою, склала її навпіл, потім вчетверо. Нарешті не витримала, що було вельми на неї не схоже, і висловилася:

— Взагалі-то я розраховувала поїсти на самоті.

— Зі мною?

Кинувши підозрілий погляд на співрозмовника, дівчина заспокоїлася. Зрозуміла, що він усього лише жартує. В зеленувато-сірих, схожих на мох, очах танцювали смішинки. Діана й сама ледь втрималася від усмішки.

— З чаєм.

— І навіть не дозволите помріяти? Невже немає ніякої надії?

— На чай? Можу пригостити. Але мені здалося, що ви надаєте перевагу каві.

Чоловік скривився.

— Давайте на «ти». Різниця в роках у нас невелика.

Діана вирішила, що він має рацію. Виглядав чоловік приблизно на тридцять. Однак погоджуватися дівчина не поспішала.

— Ви ще не назвали своє ім’я, а вже пропонуєте подібне... зближення.

Вона дозволила собі вимовити це слово. Набридло постійно стежити за словами, триматися на відстані від молодих чоловіків, розмовляти тільки у справі. Випадкова зустріч і балакучий хлопець здалися їй непоганими ліками проти суму, що полонив її після відвідування салону краси.

Вони усього лише розмовляють в громадському місці й, можливо, більше ніколи не зустрінуться — подумки виправдовувала себе дівчина. Втім, після першої зустрічі вона теж так думала.

Поміркувавши, Діана вирішила, що ця людина не може розшукувати її спеціально. У сучасному світі представники сильної статі не прикладають надзусилля, щоб ще раз побачити вподобану жінку. Тим більше, що саме це виявився надто вже привабливим. Це вона помітила ще вчора. Таким хлопцям дівчата самі проходу не дають.

Золотисті вихори, засмагла шкіра, веселі очі під широкими бровами. Підборіддя ближче до квадратного, з ледь помітною ямкою. Разом з ніби виліпленими вилицями та високим чолом він створював враження чогось геометричного, багатокутного. Однак пустотливий блиск в очах і широка посмішка робили обличчя дуже симпатичним і незабутнім.

Поза всяким сумнівом, цей чоловік точно знав, що подобається, інакше не користався б своєю головною зброєю, посмішкою, направо й наліво. Ось і зараз він перевіряв на ній, Діані, свої чари. А потім несподівано нахилився вперед і швидким рухом витер куточок її рота. Дівчина не встигла запротестувати. Лише раптом подумала, що безглуздо обурюватися, якщо це нічого не означає.

Діана вирішила, що декілька хвилин легкого флірту, про який ніхто не дізнається, вона може собі дозволити. Як своєрідні ліки, звичайно ж. Або бонус за несподівану зустріч з дружиною Андрія, яка залишила неприємний осад.

— Назар я. Тепер твоя черга.

Сумнівалася дівчина недовго. Смішно відмовляти в такій дрібниці. Вона має повне право назвати своє ім'я хлопцеві просто так, а не тільки тому, що це потрібно для справи. Не можна ж постійно обертатися та розмірковувати, чи порушує вона тією, чи іншою дією умови угоди.

— Діана.

— Ого! Чия ідея? Батько? Ненька? Бабуся? Хто доклав руку?

— Батько. Він у мене угорець і давно нас з мамою залишив. Поїхав додому і завів собі нову родину. З чуток, у мене є брат, але я його ніколи не бачила. — Щось вона розговорилася. Повідала хлопцю, якого зовсім не знає, більше, ніж співробітникам, з якими пропрацювала три роки. — Твоя черга.

— Єдиний син у матері. З батьками нам обом не пощастило. Але це не завадило стати й тобі й мені потрібними суспільству людьми.

Ось це він завернув — байкер в шкіряній куртці.

— Стривай, звідки тобі знати, що я потрібна суспільству?

— Ти ж працюєш в редакції. Люди тебе цінують.

— Шпигував за мною?

— Я розпитував про тебе. Вловлюєш різницю? Охоронець на вході говорив про тебе дуже шанобливо. Все легально, а це означає — ніякого шпигунства.

Діана подумала, що варто нагадати Вадиму про його обов'язки.

— Що ще він тобі сказав?

— Що ти любиш це кафе, а ще приходиш на роботу у суботу.

Вона дійсно забігала до редакції, щоб переглянути обіцяну Валіком статтю.

— Відповідно, з'явився ти тут не випадково.

Це було не питання, твердження, але балакучий Назар все ж відповів:

— Звісно. Обіцяв же вчора, що знайду тебе. І ось я тут, і навіть знаю твоє ім'я.

— Невже Вадим не проговорися щодо імені?

Чоловік навіть не думав виправдовуватися. Він знову посміхнувся й зізнався:

— Проговорився.

— Тоді навіщо в мене цікавився?

— Хотів, щоб ти сама мені сказала. І, — на симпатичному обличчі вперше промайнуло збентеження, — якщо чесно, не думав, що мені учинять такий ретельний допит.

Як не дивно, та вона не могла сердитися на цю людину. Ну чому він такий симпатичний? Нахаб відшивати значно легше.

До того ж Діані зовсім не хотілося завершувати цю розмову. Попри те, що Назар без дозволу втрутився в її особистий простір, вона вперше за довгий час відчувала себе легко й невимушено. Діані хотілося кокетувати та жартувати, загравати й підбивати на несподівані визнання.

Підійшла офіціантка та з закликом в густо нафарбованих очах поцікавилася, чи не потрібно Назару чогось іще. Діані раптом захотілося, щоб та пролила на себе принесену гарячу каву. Раніше подібної кровожерливості дівчина за собою не помічала.

Назар подякував офіціантці й відмовився. Діана сама продовжила розмову:

— Послухай, ти часом не детективом працюєш?

Чоловік сьорбнув з чашки та скривився.

— Гарячий, — пояснив він, хоча Діана не питала. Однак упіймала себе на думці, що тепер її цікавило все, що стосувалося цієї людини. — Детектив? Ні, це не для мене. Я — коваль.

Діана не повірила своїм вухам.

— Хто? Упевнений?

— Коваль. Не сумнівайся.

Дівчина почала сміятися, та так голосно, що відвідувачі, що сиділи за сусідніми столиками, втупилися на них з очевидною цікавістю. Але стриматися Діана вже не могла. Вона була переконана, що Назар знову жартує. Дівчина заливалася сміхом, як у дитинстві. Ні, мабуть, і тоді вона не веселилася так відкрито. Соромилася.

Крізь сльози дівчина глянула на Назара, намагаючись зрозуміти, образився той чи ні. Але співрозмовник, здається, насолоджувався її сміхом. Ймовірно, перед нею — той рідкісний зразок чоловіка, якому ніщо не може допекти.

Сяк-так заспокоївшись, Діана вже не змогла втриматися, щоб не запитати:

— Що або кого ти підкував? Байк?

— Бідна дитина. Ти ніколи не бувала в селі? Підковують коней.

— Я якраз знаю. Моя мама живе в селищі. Але я ніколи не повірю, що в селі живеш ти.

— Чому?

На обличчі Назара з'явився дивний вираз, і це змусило Діану затурбуватися, що вона таки образила його. Але дівчина й справді не вірила, що такий чоловік може бути ковалем.

— Ну, ти зовсім не схожий на коваля. Вони всі такі... жилаві та грубі.

Назар несподівано нахилився вперед і взяв її за підборіддя теплими пальцями з коротко, акуратно підстриженим нігтями. І так само несподівано для дівчини по її тілу пройшла дивна хвиля, схожа на судому. Вона завмерла.

— Хочеш поглянути, як я виглядаю без одягу?

Так, вона цього хотіла. Принаймні, саме це бажання зараз клекотіло в ній, бажаючи вихлюпнутися неможливою відповіддю.

«Треба закінчувати це безумство».

 Діана змусила себе дихати спокійно.

— Для цього ми ще не пили на брудершафт. Мені треба йти.

Назар трохи насупився та прибрав руку. Діана поклала на стіл купюру й підвелася.

— Я не хотів тебе образити.

— А звідки ти знаєш, що я образилася? Анітрохи. Мені все одно. Прощавай.

Вона пішла так швидко, як тільки могла, аби не почути, що він скаже у відповідь, побоюючись, що Назар прямуватиме за нею — і водночас бажаючи цього.

Чоловік залишився на місці. Все — на краще.

Вдалого дня!

Софія