Я ж повернулася до пильнування за святом. Яка прикрість, що випити вина та чогось скуштувати для мене заборонено. А точніше, було б не дуже гарним і розумним налякати їх усіх удруге, виявивши, що «експонат» ще й небезпечний.

— Потанцюєте зі мною, Іріс? — раптово, його голос пролунав прямо біля мого вуха, тихіше, ніж оточуючий гамір, але сповнений ваги.

Деметрус простягнув руку, його жест був бездоганним, як і все в ньому на публіці.

Збентеження… Ось, що я відчула першим. Сильна, несподівана хвиля збентеження, що змусила світ навколо на мить похитнутися. Така проста пропозиція, яка точно має певну вигоду для нього, але вона пробудила давно забуті спогади й емоції, що належали до іншого життя, до іншої мене. Якби не маска, він би точно помітив мої червоні щоки, що запалали під нею.

— Іріс? — його голос пролунав трохи наполегливіше, вириваючи мене із секундного заціпеніння.

Я поклала свою руку в його витягнуту, холодну рукавичку, і ми рушили до центру зали. Усі присутні розступалися перед нами, як вогонь перед водою, їхні погляди були прикуті до нас, сповнені суміші подиву, страху та цікавості. На мить музика бенкету затихла. І коли інша його рука торкнулася моєї талії, її холод відчувся крізь тонку тканину сукні, лагідна мелодія виповнила простір, а ми рушили в ритмі танцю.

Кожен крок повертав мене в минуле, у ті моменти мого життя, що вже зовсім забула. І я згадала, якого кольору були очі Луціана. Сині, як грозові хмари. Такі яскраві й бездонні. Але сам його образ уже стерся з моєї пам’яті, бо я бажала його забути.

Рухи Деметруса були легкими й елегантними. Він обходився зі мною як із якоюсь дуже крихкою вазою, що може розбитися від найменшого необережного дотику. Але мені це подобалося. Цей ритм, цей танок і блиск. І мені не хотілося зупинятися, хотілося, щоб ця мить тривала, ця ілюзія легкості та грації.

Під час одного з поворотів, коли ми опинилися зовсім близько, Деметрус трохи нахилився.

— Якби ти не намагалася ховатися за цією маскою, Іріс, твої очі говорять набагато більше, — прошепотів він так тихо, що його слова губилися у звуках музики, доступні лише мені.

Ми продовжили рух. Моє серце прискорило хід не від танцю, а від його близькості та слів.

— І що ж вони розповіли? — запитала я, мій голос був майже таким же тихим, як його шепіт.

Він нагнувся ще нижче, його обличчя було зовсім поруч із моїм, погляд не розривав зорового контакту.

— Про твій біль, — відповів він.

Наші тіла знову віддалилися на крок, слідуючи ритму мелодії.

— Не дуже багато, — відрізала я. — А хтось ховається за зухвалістю, немов за міцною стіною.

— Можливо, це дещо спільне між нами, — сказав він, і куточки його губ ледь піднялися в зухвалій усмішці.

Королева шипів