Карета зупиняється біля підніжжя невеликого пагорба, на вершині якого розташований вітряк. Саме туди я багато років тягав візок із зерном і пригальмовував віз із борошном, спускаючи його по пагорбу вниз… З тугою оглядаю такі знайомі мені місця, де пройшло моє дитинство і юність…

Прикриваю очі, намагаючись заспокоїтися. За великим рахунком, чого я переймаюся? Я просто повертаюся до того життя, яким жив досі. Але наскільки легше було все це терпіти, коли я не знав, що є інше життя! Сите, у колі сім’ї, без виснажливої роботи. Без болю і з повним шлунком. Тепер мені буде набагато складніше переносити всі негаразди. Або навпаки, легше? Знаючи, що десь щасливо живуть мої брати й маленька сестричка. Ольбія… мимоволі усміхаюся я, згадуючи малечу.

— Чого посміхаєшся — раптом перериває мої роздуми Остер, — радієш поверненню додому?

Він ще і знущається… Хоча. Я вже навіть почав звикати до його манери спілкування. Остер до всіх так ставиться — з презирством члена Імператорської родини.

— Так, скучив за ударами палицями, нашийником і важким возом за спиною, — зло відповідаю йому й сам дивуюся своїй нахабності. Ось що робить сите життя! Повністю позбавляє інстинкту самозбереження… — Вибачте, пане.

Остера вкотре пересмикує. Бачу, набрид я йому до нервового тику.

"ІМПЕРСЬКИЙ ЗНАЙДА"

Оновлення щодня о 00:00!