Мирної ночі, любі!!!

Запрошую до нового розділу історії Кіри та Дем'яна.

Уривок 

— Знаєте що? — зривається Кіра, але, запнувшись на кілька секунд, невдоволено дивиться на мене, а вже за мить покидає мій кабінет, гримнувши дверима.

Важко видихаю, лаючись у думках на чому світ. Ну чому все так складно? Я чомусь гадав, що з цією дівчиною проблем не буде. Та схоже, я помилявся. І як тепер бути? Як вчинити правильно? Відпустити я її не можу, бо ж син закотить чергову істерику.

Набираю повні легені повітря і лише тепер ловлю себе на думці, що дівчина теж, схоже, робить усе мені на зло, аби я програв їй. Дідько! Як же все дістало.

Не встигаю отямитися після ефектної витівки Кіри, як у кабінет входить насуплений Артемко й одразу з порогу питає:

— Чому Кіра пішла до себе? Чому сказала, що з нами не їде? І чому плакала?

Стискаю вилиці. Останнє зачепило мене. Я таки образив цю малу. Видихаю. Я найменше цього хотів. Нерви здали. Тепер потерпаю, аби дівчина справді не пішла, бо тоді вдома почнеться справжнє пекло.

— Тату, чому? — вимогливо допитується син. — Не мовчи!

— Тому, що ми їдемо з тобою удвох, — різко відмахуюся.

— Я без Кіри нікуди не поїду, — закладає руки на грудях Артемко, одразу надувши щічки.

Мене бере зло. Капризи малого починають діставати. Йому лише буде п’ять, а він поводиться так, мов ми з ним з одного року. Не можу контролювати своє роздратування і на емоціях кидаю:

— Отже, ми нікуди не їдемо.

Син кілька секунд дивиться на мене великими очима, а тоді починає плакати й подається з кабінету, теж гримнувши дверима.

Книга тут...

Приємних емоцій!