Богдан зупинився біля підніжжя пагорба, на якому стояв костел. Листя з дерев, що ховали храм від цікавих очей, повністю опало. Сірі високі стіни з оббитою подекуди штукатуркою; вузькі вікна з чорними квадратами колись кольорового, а тепер вже вицвілого скла — невже воно живе?!

Мерзотний писклявий голос у голові казав, що там давно нікого немає. Що Богдан спізнився, не встиг. Юнак сіпнувся, скидаючи з себе невидимі окови, і не зовсім впевнено почав дертися вгору. Підошва черевиків ковзнула по промерзлій землі і Богдан ледь не впав. «Дідько! От тобі й маєш: фірмові на протекторах! І на біса відвалив за них три стипендії?»

ТГ канал для обговорень: Загублені у вічності