Усі зайняті своїми творами та новим хітом із цитатами. А я поділюся з вами іншою історією.

Лягла я спати. Ну, в принципі, як усі люди.

Сиджу я в потязі біля вікна. Сутеніло. Сніг блистів у бляклих променях місяця та ліхтарів. Місця у вагоні майже всі були зайняті. Куди я їхала, навіщо? А його хрін знає. Напевно, мій мозок вирішив мене прокатати, бо я вже давно не подорожувала потягом.

Раптом пасажири почали нервово переглядатися і шепотіти, бо ми проїхали станцію і не зупинилися. І наступну теж. А люди в інших вагонах з'являлися нізвідки, і вже не вистачало місця, щоб стояти. Ну, мені теж стало цікаво, що ж там мені заважає спокійно подорожувати. Усі витріщалися через маленькі вікна дверей. Очі були витріщені на обличчі, а усмішка — пластикова.

Пропоную іншим відчепити інші вагони й їхати спокійно далі. Але всіх охопила паніка, і ніхто не хотів діяти. Я ж, звісно, розуміла, що до чого йде.

Нас зжеруть.

Поки всі сперечалися, я пішла до дверей. Якось відчинила їх і вийшла — просто на ходу. Впала в кучугуру. Було м’яко. Підвелася, побачила ці огидні вирази потвор у вікнах. Усі дивилися на мене й усміхалися. Але вони поїхали далі.

Я перейшла через залізницю, вийшла до якогось ресторанчика. Там привітні жіночки мене пригостили кавою і разом з ними дочекалася відкриття автовокзалу. І поїхала дивитися нове сновидіння.