Про деяких героїв нової книги

Про деяких героїв нової книги

Всім привіт! В цьому блозі я хочу торкнутися образів декількох героїв моєї книги "Пригода на Святки Аґнелії" над котрою я працюю в даний момент і розповісти більш детальніше про них. Значну увагу поки що я приділяю сатріанській сюжетній лінії, яка є складнішою за основну історію через низку аспектів, але вона ж є найбільш цікавішою. Чому я вирішив у книзі про аґрестійське свято, стародавнє немерське прокляття та подорож задля порятунку світу, раптово додати настільки ґрунтовну сюжетну лінію, пов'язану із цією історією лише участю сатріанської вештіци Сірін Арш-Назак, котра залишається єдиною ланкою між такими різними арками?

Коли я тільки розпочинав роботу над новою книгою, то прагнув зробити її виключно простою пригодницькою повістю, яку може читати людина, котра ніколи ще не мала справи із всесвітом Аквілону,зате ця історія, через діалоги персонажів та описи локацій, поступово впроваджує новачків до передісторії того ж самого королівства Аґрестія, імперії Аквілон, пояснює складні стосунки із зовнішніми ворогами цих держав - сатріанцями Моран-Тану та камарантами Серпенрайху, а підготовка до Святок Аґнелії, важливих свят для всіх вірян аґнізму, демонструє історію мирної релігійної течії, що розповсюджена в західній частині материка серед маленьких людей-напівельфів.

Проте, вже від самого початку історія стрімко розгалужувалася, даючи одразу надійне підґрунтя для першого знайомства із головними героями книги. І нас одразу зустрічає Василина Ґодлевська, юна мольфарка ордену Червоної Троянди, яка взимку повертається до рідного міста Сандомирська після довгого навчання та виконання важливих справ власного ордену в королівстві Моравія. Ця героїня є яскравою представницею свого народу і миттєво завойовує прихильність своєю відкритою та щирою натурою. Як і всі аґрестійці, Василина відрізняється невисоким зростом, її волосся втілює в собі красу степів рідного краю дівчини, її очі немов кришталева глибінь мирного неба, оповита спалахами яскравих срібних зірок, а її личко рум'яне й усміхнене.

По ходу сюжету ми дізнаємося, що, зазвичай, мольфарки Червоної Троянди доволі стримані і холодні жінки, котрі віддають перевагу науковим дослідженням або політичним місіям, фактично перетворюючись в аскеток із сухою душею. Прості люди поважають мольфарок, до них дослухаються, але, також, за ними слідує певна аура таємничості, давніх знань і надзвичайної влади над Мереживом. Василина разюче відрізняється від звичного кліше мольфарок, бо вона намагається залишатися ближчою до людей, прагне зробити світ, в якому живе, набагато кращим і безпечнішим для людей. Звичайно, що ця відкритість притаманна Василині, але ще це можна пояснити її юністю в порівнянні до більш старших сестер по ордену, котрі присвятили своє життя магії.

Мандруючи разом із Василиною вулицями Сандомирська, ми разом із нею немов торкаємося спогадів дівчини про її звичайне життя до академії - крадіжка фруктів із саду місцевої жінки, дружба з сином однієї бабусі, який любив грати на сопілці й випасати худобу. Всі ці спогади, що розкриваються через діалоги з персонажами, наближають героїню до читача, відкидають з її обличчя вуаль містичності, з якою вона прибуває вперше до міста. Доброта мольфарки виражається в її прагненні допомогти знайомим, коли вона застосовує магію для того, щоб закріпити надійно святкові прикраси перед будинком знайомої тітки.

Родина Василини теж слугує ідеальною палітрою для знайомства з середовищем, в якому зростала майбутня мольфарка. Її батько Орест - це вельми шанований фермер середніх статків, який допомагає людям тим, що не тільки лагодить різноманітні речі та торгує сировиною, а й ходить на полювання, жертвуючи дичину для храму, щоб і найбідніші могли мати що поїсти на свята. Орест постає як милий та люб'язний чоловік, схильний до жартів, легкий на підйом, він просто обожнює обох своїх донечок і пишається тим, що в його родині є справжня мольфарка. Окрім того, стає відомо, що Ґодлевські по батьковій лінії є вправними лучниками і досягли найвищої майстерності в цій справі, вдало полюючи на звірів в Радівільському Лісі. Незважаючи на магічну освіту, Василина добре пам'ятає батьківські уроки і вміє вправно користуватися луком в моменти, коли на магію покладатися немає часу. Таку ж саму школу стрільби проходить і Даґмара, молодша сестра Василини,з якою батько потайки займається, ховаючись від пильного ока дружини.

Якщо говорити про Килину Ґодлевську, матір Василини, то ми маємо справу із цілком самодостатньою жінкою з твердим, немов криця, характером. Вона може бути ласкавою в один момент і миттєво вибухнути справжнім штормом наступної миті. Авторитет Килини настільки великий,що з нею ніхто не наважується сперечатися і її іноді бояться. Килина доволі сильно опікає обох своїх доньок і вона єдина, хто розривається в душі щодо ставлення до положення старшої доньки. З одного боку мати теж пишається досягненнями цілеспрямованої Василини, але з іншого вона хвилюється за неї, вважає завдання ордену вкрай небезпечними і прагне тримати свою дитину поруч, забезпечивши їй хороше подружнє життя, в якому Василина зможе виконувати роль домогосподарки.

Зрозуміло, що таке ставлення матері до непосидючої доньки нерідко приводить до конфліктів між ними. Фактично, Килина сама була такою запальною і допитливою в юності, але боїться тепер бачити своє віддзеркалення у старшій доньці, яка в усьому схожа на неї. Проте, батьки Василини не наважувалися стояти на заваді рішенню Василини, коли вона, ще будучи дитиною, висловила бажання піти разом з мольфарками Червоної Троянди на північ, в Тінисті Гори, щоб навчатися магії. Проливши гіркі сльози, її, все ж таки, відпустили і в книзі ми будемо мати момент першої зустрічі героїні з ріднею після стількох років своєї відсутності.

Якщо ж говорити про молодшу сестру Василини, Даґмару, то вона є пустотливим безтурботним сонячним промінчиком, і щиро захоплюється своєю сестрою, прагнучи наслідувати її в усьому. Слухаючи різноманітні історії, Даґмара проживає їх у ідеалістичному вигаданому світі із пригодами, героїчними вчинками та щасливим кінцем. Василина, як і Килина, прагне захистити сестру від всього лихого, піклуючись нею й застерігаючи перед небезпечним. Як приклад, можна навести момент, в якому Даґмара висловлює бажання теж стати мольфаркою в майбутньому, на що Василина їй розповідає доволі моторошні історії про чаклунок, котрі втрачали себе у вирі магії, занурюючись все глибше в пошуках небезпечних знань. Такими поясненнями сестра немов би хоче огородити Даґмару від зовнішнього світу з його небезпеками, але й дає цінні поради щодо критичного ставлення до всього, з чим та матиме справу в майбутньому.

Поступово, у розділі другому атмосфера історії із сімейної теплої казки змінюється на більш сувору й помірковану, а ми переносимося з Сандомирська до моря Вестрі, хвилі якого долає торговий корабель гільдії Сібарідів, багатої купецької родини з імперії Аквілон. У корабля своя ціль - доставити свій крам в цілості з південної частини материка до північної, а в цілях захисту на ньому знаходиться імперський Ґемінійський легіон. Його легатом є Емілій Вар, цілком мудрий і спокійний чоловік, який відразу вражає своїм негативним ставленням до дурних багатіїв та пихатих купців, котрі думають, ніби за золото можна купити собі все на світі.

Тим не менше,Емілій розуміє свою особисту відповідальність за виконання обов'язку по захисту судна від піратів, а ще він є справжнім батьком для всіх своїх солдатів, пройшовши разом із ними не одне випробування. Насправді, чоловік носить в душі один темний тягар, який заважає йому нормально жити. Він ніяк не може пробачити собі те, що свого часу не встиг прийти на допомогу товаришу, який тримав самотужки оборону проти сатріанських військ в крижаній ущелині. Емілій ніби відчуває кров друга на власних руках, а його серце розліталося в друзки при спогадах, в яких він висловлював співчуття дружині й малолітньому сину загиблого.

Емілій ледве себе не втратив на дні пляшки, демонструючи образ солдата, який не знає куди себе подіти в мирному житті, залишаючись повністю відірваним від всього цивільного. Тому, для легата і його легіону єдиною надією став імперський наказ про можливість найманства ветеранів на торгові судна для забезпечення захисту в морі. Емілій в цьому вбачав здійснення свого прагнення щодо помсти сатріанським загарбникам в разі їх чергової появи поблизу берегів імперії. Якраз, слідуючи бажанню чоловіка,з туманної далечини виринає темний піратський корабель Моран-Тану, яким керує сатріанська вештіца Сірін Арш-Назак, доволі мудра й досвідчена у військовій справі жінка.

Перспектива Емілія змальовує нам Сірін як холоднокровну вбивцю, що готова підступно атакувати мирне торгове судно задля простого грабунку й наживи, вправну мечницю, яка вражає своєю майстерністю, а ще Сірін повністю ігнорує факт блокування магії, показавши недійцям довіру до клинка, чим темних заклинань. І з цього моменту читач формує поверхневе ставлення до нової героїні, яке межує із ненавистю та бажанням побачити якомога скоріше справедливу кару для цієї сатріанки. Чим далі ми просуваємося по сюжету, тим більше починає проявлятися ставлення солдатів до сатріанської бранки. Недійці її бояться, ненавидять, в неї плюють, її проклинають, люди намагаються кинути камінням в Сірін, а один із солдатів ледве не вчинив жахливу річ по відношенню до жінки.

Проте, щось в спокійному характері Сірін починає дивувати нас і викликати питання щодо неї. Жінка цілком байдуже ставиться до свого скрутного становища, вона готується або гідно зустріти смерть, або погрожує легіонерам жорстокою відплатою в разі її втечі. Тим не менше, за цим темним колючим панцирем жінки ховається справжня жива душа і читачі, разом з Емілієм, почнуть це відчувати в дрібних деталях - то Сірін милується видом із віконечка, потайки спостерігаючи за життям аґрестійців в місті, то жінка відмовляється приймати їжу й воду, боячись отруєння, а коли помічає марнотратство Емілія щодо води, то миттєво вириває в нього горнятко для власних потреб. В такі моменти Сірін більше викликає співчуття,чим злість. Ми знаємо, що вона проливала кров багатьох, але, дивлячись на неї очима Емілія, бачимо дике звірятко, людину, яка зростала в іншій культурі, сповненій підступів, жорстокостей та зрад.

Легат стає єдиною особою, котра намагається хоч трішки покращити становище Сірін в ув'язненні, але він продовжує виконувати свій обов'язок по захисту імперії від зовнішніх ворогів, тому зобов'язаний доставити сатріанку до столиці імперії Аквілон і передати її в руки самого імператора Джозефа Вліндрела, який і вирішить подальшу долю бранки. А, враховуючи антисатріанську політику молодого імператора, не важко здогадатися, що Сірін просто стане приводом для початку масштабної військової кампанії проти Моран-Тану, жінку допитають і публічно стратять для радощів публіки, спраглої до варварської крові.

Саме в цьому відчутті невідворотної долі Сірін, її прийнятті такої ролі ми починаємо помічати, що й імперія Аквілон не така вже й ідеальна та справедлива, якою здавалася спочатку. Так, Сірін є представницею ворожого королівства, піраткою, але вона теж мала б право на гідний суд по законам імперії, а не отримувати замість цього собачу смерть. Найчастіше всього, через окремі описи й діалоги, ми просто бачимо ненависть народів імперії, підживлену наслідками останніх набігів й битв із Моран-Таном, де кожна родина втратила когось близького для себе. Людям просто необхідно було вимістити свою злобу за старі рани і такою особою, відповідальною за гріхи власного народу, стала Сірін.

В основній сюжетній лінії Сірін дедалі частіше починає вражати своєю двоякістю - вона то агресивно ставиться до своїх конвоїрів та оточуючих людей, то цілком нормально й розсудливо спілкується з ними, демонструючи цілком мудру й інтелігентну людину. Тому, коли я прописував образ Сірін, в якийсь момент постала необхідність створення додаткової сюжетної лінії саме для цієї героїні, щоб читач зміг торкнутися її справжньої душі, прожити з нею тернистий шлях і збагнути справжні причини вчинків Сірін.

Окрім того, Сірін стала, так би мовити, протиставленням до Василини. Вони обидві в чомусь схожі і одночасно відмінні. Обидві є чарівницями( бо мольфарки Аґрестії і вештіци Моран-Тану проходять магічне навчання), обидві прагнули досягти справедливості в житті, обидві схильні до авантюр і жаги гострих відчуттів, але мотиви в героїнь абсолютно різні. Василина думає більш глобально, для неї біль кожної людини - це її особистий біль і вона прагне віднайти ліки від страждань світу, захищаючи людей від чудовиськ та зла. В свою чергу, Сірін більше зусиль докладала для захисту власного роду від зовнішніх ворогів, хоча іноді в неї теж прослизали думки про краще життя для сатріанців, про стабільність в регіоні і можливість досягти цього з меншою кров'ю, але сатріанка сама не дуже сильно вірила у такі недосяжні цілі, тому благополуччя роду Арш стояло для неї на першому місці.

Щоб зрозуміти краще характер Сірін і її відмінність від Василини, ми розглянемо її родину та країну, в якій пройшла більша частина свідомого життя жінки. Моран-Тан є матріархальним суспільством із жорстокою класовою системою, яка розділяє людей на простолюдинів, терашмедів(воїнів тіні), вештіц(чаклунок), різноманітних вартових, фіктивних короля та королеву, Білу Варту та Верховного Архімагістра, реальну правительку всього королівства. І це все ще приправлено згори Ватро'Назом, однією з течій, заснованих на ефілнуарському пантеоні, тільки із відповідними регіональними змінами, де Богом над Богами визнавався Файрос Світозарний, Полум'яний Володар Світів, що править всім зі свого золотого Фірдеусу в квітучому Ахіреті, золоті брами якого відкриті всім хоробрим вірянам, що віддали життя у битві за ідеали, схвалені цим Богом. По праву руку від Файроса сидить Ресул Рахман, Перший Сатріанець, який провів свій народ через дві хід'жри,заснував саме королівство і хоробро воював проти Аквілону. По ліву руку від Світозарного сидить Філішна, легендарна Зулейма Раф-Акальма, Спадкоємиця Бога на землі, Донька Ресула, Та, що ледве не поставила на коліна весь Аквілон і Матір-Заступниця всіх жінок Моран-Тану. Окрім цього, сатріанці теж шанують Святу Маріфет, мученицю, що віддала своє життя у лаві Тану під час виверження вулкану, захищаючи відхід сатріанців під час наступу Аквілону, правительку, котра об'єднала народ перед обличчям справжньої загрози, припинила міжродові сутички за трон Аждаха і боронила засади Ватро'Назу.

Про сатріанську релігію можна говорити доволі довго, але вона не є темою сьогоднішнього блогу, тому опустимо зайві деталі, а перейдемо безпосередньо до родини Сірін. Батько дівчини, терашмед Сохраб був доволі відомим й прославленим майстром меча, яким пишалося все місто. Якийсь час він тренував свою доньку, але проводив з нею набагато менше часу, бо в матріархальному суспільстві чоловіки мали право навчати більш ґрунтовно тільки своїх синів, спілкуючись з ними на рівних, а жінка стояла на щабель вище завжди, незалежно від віку і родинних зв'язків. Сірін майже нічого не відчувала до свого батька. Ми знаємо, що вона пишалася славою Сохраба, вважаючи її гідною наслідування, але майже нічого не відчула від звісток про його трагічну загибель в печерах під Дженетською Авлією від мечів амаран. Тут немає чому дивуватися, адже ми говоримо не про аґрестійську, моравську чи недійську родину, де існують звичні традиції. Ми маємо справу із суворим вогняним королівством, де матріархат та радикальна релігія диктують свої правила. Кожен сатріанець вважає себе слабкодухим, якщо дозволяє відчувати сентименти до членів родини, бо через них ворогам тоді легше впливати на людину. А якщо сатріанця виховати в байдужості до родини, то смерть одного чи двох представників роду абсолютно не схвилює таку особу і не вплине на її воїнські якості.

В ранньому дитинстві Сірін та її сестра Нісрін знаходилися на вихованні в недійської рабині Сульпіції, яка доглядала дівчат від самого народження під час довгої відсутності їхньої матері, Шетарех, яка приймала участь в набігах проти Аґрестії та буремних подіях довкола рідного Мостар-Ґраду. Вже з народження сестри відрізнялися вдачею - спокійна Сірін любила стареньку рабиню і могла годинами слухати її легенди про давні часи та героїв казок, уявляючи себе на їхньому місці, а от свавільна жорстока Нісрін ставилася зверхньо до няньки, грубила їй всіляко, прагнула якомога швидше позбавитися виховання в неї, а коли Сохраб подарував молодшій доньці її першого їздового кніксуф, то Нісрін розчленувала його, збрехавши батькам, що прагнула нібито вилікувати хворого ящура, хоча за цими діями ховалася садистська натура молодшої Арш.

Коли Сірін було тільки три роки, Шетарех вперше привела її на тренувальну арену, що була на подвір'ї родового маєтку, вклала їй до рук кинджал і просто сказала "Бий мене!". Оце так мати року, чи не так? Насправді, цьому теж не варто дивуватися. Життя в Моран-Тані, де на тебе звідусіль чекають загрози, вимагає навчатися виживати й передбачати пастки з самого раннього дитинства, тому Шетарех просто виконувала власний материнський обов'язок. Звісно, що тренування проходили у виснажливій жорстокій формі, залишаючи на тілах Сірін й Нісрін фіолетові синці та подряпини, але мати наполягала на необхідності навчатися володінню всіма видами зброї. Шетарех просувала наратив про те, що вештіци часто покладаються на магію, але варто тільки обрізати їм доступ до Мережива чи позбавити кінцівок або хоча б кількох пальців, як це одразу робило чаклунок абсолютно безпомічними перед ворогами.

Ось чому матрона шостого роду Арш намагалася всіляко привити своїм дітям любов до холодної зброї, а вже потім оповідаючи їм про різні сфери магії. Ставлення Шетарех до доньок було доволі різним - в Сірін вона вбачала більш гідну спадкоємицю своєї влади, тому всіляко ліпила з дівчини свою подобу, а от неслухняну, непередбачувану, Нісрін мати прагнула не помічати або жорстоко її засуджувала за найдрібніший непослух. В якийсь момент це розбудило заздрість молодшої сестри до старшої, її неприйняття існуючих реалій, численні образи, які підточували гниллю душу Нісрін. Прірва між сестрами пролягла доволі глибоко і жила з ними вічно.

Образи Сірін та Нісрін доволі цікаві з цієї перспективи. Сірін втілює таку ідеальну доньку, яка дослухається до слів матері, захоплюється її вчинками та ідеалізує всіляко, прагне наслідувати Шетарех в усьому. А от Нісрін в усьому просто кривенька качечка - зневажає тренування матері, любить займатися магією більше, чим тренуватися зі зброєю, просуває тільки себе, не орієнтуючись на славу батьків, постійно потрапляє до різноманітних скандалів(як приклад випадок, коли Нісрін закохалася в хлопця, але він вже був посватаний за дівчину з іншого роду. Розлючена Нісрін, замість того, щоб прийняти реалії життя, в якому матрони вирішували долю власних дітей за них, підло напала на юнака і осліпила його, позбавивши одного ока, за що ледве не спалахнула міжродова війна, яку вчасно залагодила Шетарех) та проводить більше часу в кафанах, де витрачає гроші на розваги і дурман-траву, чим дійсно опікується майбутнім роду.

Дві сестри стають повними протилежностями одна одної, не сходячись ні в чому в своїх поглядах. Сірін залишається мрійницею, яка зростає на материних оповідках про аґрестійські походи, далекі квітучі землі, слухає із захопленням пісні й легенди, котрі ретельно занотовує Шетарех, в той час як Нісрін ми можемо сміливо назвати раціональною реалісткою, яка не марить вигаданими речами, а прагне слави, уваги, влади, багатства, визнання і не заводить приятелів, розуміючи, що всюди вороги.

На відміну від холоднокровної Сірін, Нісрін не слідує нормальним правилам етикету,не стримує свого гострого язичка і цим спроможна накликати справжні проблеми на власний рід. Варто виділити ще такі риси характеру сестер, які виражаються в їхньому ставленні до оточуючих. Сірін, як і її мати, ставиться доволі лояльно до людей, незалежно від їхнього соціального становища чи приналежності до певного народу. Старша сестра легко товаришує із Фаранґіс, старшою дівчиною, яка певний час служила вартовою в маєтку Арш перед тим, як податися до міської варти, хоча Нісрін терпіти не могла цю "вискочку з низів", як вона сама характеризує Фаранґіс. Окрім того, Сірін має теплі, ледве не родинні, відносини, із Сульпіцією, своєю старою нянькою, якій вона довіряє більше всього, незважаючи на те, що це рабиня і недійка. Книга просякнута епізодами нетривіального ставлення Сірін до рабів, особливо у сценах спілкування з Пауліною, новою аґрестійською рабинею своєї молодшої сестри. Старша донька Шетарех більш охочіше вчила аґрестійську мову і прагнула краще зрозуміти причину ненависті заморських людей до її власного народу, в той час як Нісрін ненавиділа рабів, чоловіків та простолюдинів, піднімаючи своє его все вище та вище.

Ключовими моментами в побудові характеру двох сестер зіграли зміни в їхньому житті, які теж залишили свій відбиток на душах сатріанок. Зі слів самої Сірін ми маємо можливість дізнатися про події, що мали місце в її підлітковому віці, коли вона вирушила разом із своїм батьком та загоном його воїнів на першу реальну місію до ашхану Ватроназ, щоб поквитатися з гобліноїдами, які наважувалися атакувати торгові каравани міста. Тут варто зробити невеличкий відступ і пояснити що таке ашхан і його сакральну роль в житті сатріанців. Ашханом вважається мертва зона, вкрита гарячим попелом і магмовими скелями, на якій майже нічого не зростає, окрім голих дерев і сухих кущів, зате ця пустеля заселена чудовиськами різного кшталту - голодними кніксуф, небезпечними скараґами, гобліноїдами, ґлабрезу і їм подібних істот. Доволі часто по всьому Моран-Тану розпочинаються попелясті бурі, а в ашхані вони набагато страшніші, коли вібрує земля, небо стає кольору крові, вкривається важкими чорними хмарами, а вітер несе з боку вулкану попіл, пемзу, уламки магми і небезпечні вогняні іскри. Крім цього, ашхан прославлений своєю нищівною спекою вдень і страшним холодом вночі, різноманітними оманливими міражами та оазисами з отруйною водою, збагаченою сіркою, котра вимагає відповідної фільтрації перед вживанням, що робить чисту воду в Моран-Тані рідкісним та цінним скарбом.

Зазвичай, ашхан населений номадниками, дикими племенами сатріанців, які не визнають матріархату, мас'джид та владу джет'хер, натомість слідуючи шляхом так званого чистого Ватро'Назу, неписаної віри, бо слова Файроса ти відчуваєш в пустелі на своїй шкірі, під своїми ногами і перед власними очима, адже Світозарний знаходиться набагато ближче саме в ашханах, які є його іспитами для смертних.

Номадники утворилися з кількох сатріанських груп, які пройшли обряд трансформації, прийняли самий перший зародок Ватро'Назу, визнають Рахмана своїм Набі, тобто Вчителем, Наставником, але не пішли за його видіннями через ашхан, відмовившись від другої хід'жри. Згодом, до лав номадників вливалися втікачі зі спаленого Зулеймою Шіптару, прихильники старої монархії, ненависники матріархату, які й сформували остаточно етнос войовничих сатріанських племен пустелі. Тут варто зробити ремарку, що коли я говорю про ненависників матріархату, то не варто сприймати номадників в якості групи одних тільки чоловіків. Ні, серед номадників є багато жінок, які теж були невдоволені жорстокою політикою Зулейми та узурпацією влади жінкою, яка отруїла власного батька, спалила на жертовному вогнищі матір, влаштувала "нещасні випадки" із сестрами, а потім спровокувала різанину в Шіптарі. І тоді, під час облоги Шіптару, на стінах міста стояли жінки, які билися нарівні з чоловіками за стару монархію. Просто всі ці люди програли війну та втекли до ашханів, злившись остаточно з номадниками, а режим, який одержав перемогу, домінує вже багато тисяч років серед міських сатріанців.

Сатріанці доволі сильно поважають ашхан як реальне втілення сили свого вогняного бога. Доволі часто вони практикують певну річ, коли людина вирушає до ашхану шукати свій ресул, призначення, ціль, покликання, долю, це можна охарактеризувати по різному. Така особа мандрує ашханом, виживає в ньому, намагається збагнути шляхи Світозарного і Рахмана, медитує ночами на вершинах дюн або скель, сумлінно справляє мевлуди з кожним світанком, а коли на людину опускається озаріння, коли вона відчуває, що її душу сповнив чистий нур Файроса, то вона повертається до соціуму і в очах народу вважається Обраною Файросом, людиною, яку прийняв ашхан, чий дух загартував і відпустив нести волю Файроса серед смертних.

Але якщо такий сатріанець виявлявся заслабким, то він міг легко загинути і тоді тіло його ставало поживою для чудовиськ, а жовті кістки поглинала пустеля, не залишаючи і згадки про нещасного. Вважалося, що тоді такі мерці ставали одним цілим з ашханом, зливаючись з його хаотичною та дикою натурою. Ці нюанси я розповів не просто так, бо вони мають пряме відношення до Сірін. Коли загін її батька розбив вщент гобліноїдів, то саме тоді на ашхан налетіла раптова попеляста буря, котра унеможливила нормальне бачення і розпорошила воїнів роду Арш. Сохраб намагався криками зібрати воїнів докупи і знайти тимчасове укриття, щоб перечекати бурю. Сірін в цей же самий момент, введена в оману дивною акустикою ашхану, збилася з вірної стежки, остаточно заблукала і в якийсь момент збагнула, що вона втратила сліди Сохраба та його воїнів, залишившись наодинці із диким ашханом.

І що б ви думали? Коли буря вщухне, то батько почне хвилюватися й буде шукати загублену доньку? Тоді ви погано знаєте сатріанців. Як я й говорив, ашхан несе сакральне значення для цього народу вулканічних островів. Коли Сохраб зауважив відсутність Сірін, то він відчував скорботу, це так, але вірування сатріанців говорять, що те, що забрав ашхан, вже безповоротно належить йому, а той, хто заблукав в пустелі, приречений на загибель без їжі й чистої води. Батько просто одразу прийняв зникнення доньки за факт невідворотної смерті і не став ризикувати воїнами, шукаючи Сірін по всьому неосяжному ашхану. Воїни залишили пустелю з гіркими новинами, а Шетарех лютувала від того, що її найкраща учениця, обрана спадкоємиця, загинула серед дюн по вині попелястої бурі й необачності чоловіка,котрий мусив перевірити присутність Сірін одразу.

Поки рід Арш віддавався скорботі, Сірін проявила дивовижний спокій як для підлітка, який опинився наодинці в дикій незнайомій місцевості. Просякнута вірою свого народу, дівчина сприйняла всю свою скрутну ситуацію як своєрідний виклик Файроса, його перевірка її навичок. І Сірін почала блукати ашханом, намагаючись самотужки знайти шлях до міста. Вдень її нестерпно палило сонце, а вночі холод кусав за шкіру. Підступні ілюзії показували дівчині то знайомих воїнів, то батька, то брами рідного міста, хоча коли вона досягала їх, то вони перетворювалися на потворні дерева, скелі або чагарники. Вдень Сірін часто чула гарчання кніксуф і бачила, що зграя переслідувала її, бажаючи поласувати свіжою плоттю.

Щоб вижити в таких умовах необхідно було самій перетворитися на звіра. І Сірін дозволила духу пустелі увійти в своє серце, спалити в ньому все людське й наповнити, натомість, чистим вогнем люті. Коли голод дошкуляв їй, дівчина атакувала кніксуф першою, вражаючи ящурів, а потім запікала їхнє м'ясо на гарячому попелі. Коли спрага зводила Сірін з розуму, то вона не наважувалася підходити до оазисів з водою, бо прекрасно знала, що рятівний ковток стане її останнім в цьому підступному місці. Натомість, дівчина пила сиру кров вбитих ящурів, намагаючись нею замінити собі джерело чистої води. Тримаючись на одній тільки вірі в те, що вона справиться, дійде до міста попри всі труднощі, Сірін прожила в пустелі три дні й три ночі, навчившись за цей час знаходити за зорями шлях крізь одноманітні мертві дюни.

На світанку четвертого дня дівчина побачила здалеку знайомі скелі, які формували своєрідну межу між ашханом та дорогою до Мостар-Ґраду. Саме так Сірін повернулася до міста, де всі вражено спостерігали за тією, кого нещодавно оголосили офіційно загиблою серед попелу. Таке неочікуване повернення спадкоємиці роду Арш справило справжній фурор серед містян і її оголосили Обраною Файроса, дівчиною, якої торкнувся Світозарний, наповнив своєю мудрістю й відпустив до світу смертних, щоб вона несла його нур серед сатріанців. Звісно, що сама Сірін не сильно вірила в подібні нісенітниці, але ашхан навіки змінив старшу доньку Шетарех. Гамір міста став дошкуляти їй, вона дедалі частіше скеровувала свій зір в бік ашхану і згодом переконала свою матір дозволити їй стати найманкою, яка буде полювати на чудовиськ, охороняти подорожніх та купців на звивистих заплутаних шляхах ашхану. Ось з такою, досвідченою в питаннях виживання, Сірін читач вперше і зіштовхується на початку її сюжетної лінії, коли вона виконувала чергове завдання в ашхані. Проте, іноді здається, що Сірін поверталася до пустелі, бо намагалася розкрити в ній певну таємницю, а яку саме, читачі вже дізнаються безпосередньо із самої книги.

Якщо говорити про злам в житті Нісрін, то він виглядає більш тьмяним на тлі таких випробувань старшої сестри. Молодша донька Шетарех прагнула більше навчатися магії, а доступним джерелом таких знань для неї була головна джет'хера мас'джиди Файроса в місті. Нісрін давно вже виділялася своєю фанатичністю й відданістю Культу Полум'я, хоча, насправді, прикривала за ними власні амбіції. В статусі джет'хери вона бачила надзвичайні можливості, які могли дозволити їй впливати на свідомість людей, змушувати їх робити те, чого вона захоче, підбурювати сатріанців на війну з конкретними родами чи імперськими ворогами, отримувати багаті дари в якості пожертви храму і тому подібні привілеї.

Амбітна й віддана Нісрін доволі швидко потрапила в поле зору джет'хери і та взяла здібну ученицю до себе на навчання. На момент знайомства читача з Нісрін, вона вже володіє певними вогняними заклинаннями, доволі серйозно ставиться до релігійних церемоній(зокрема, епізод із зухрою), хоча дедалі частіше починає розчаровуватися в статусі джет'хери через те, що жриця Світозарного мусить відмовитися від всього мирського на користь божественного, а така відмова для Нісрін означала віддати всю владу в руки старшої сестри і більше ніколи не мати можливості самій стати матроною шостого роду на місці Шетарех. І саме це призводить до поступового повернення Нісрін у звичну їй сферу підступів, інтриг та змов.

Найбільш цікавою рисою характеру Нісрін є її непередбачуваність. Вона відома своїми невдалими замахами на життя власної сестри і читач легко може зненавидіти цю змію за її брехливість, пиху й кровожерливість, але далі по сюжету молодша сестра доволі часто приходила на порятунок старшій, не залишаючи її наодинці із бідою. Так що в ній ніби борються дві сторони особистості, а найбільше в цій проблемі можна звинуватити Шетарех. Попри всі жорстокі вчинки та отруйні слова Нісрін, я постійно бачу за її плечима оцю гнітючу тінь вічно невдоволеної матері, яка ненавиділа свою молодшу доньку, не намагалася її ніколи зрозуміти, прийняти справжньою, натомість, зневажала Нісрін і всіляко принижувала доньку( особливо яскравим прикладом є епізод повернення матері після походу, коли вона тепло зустрічає Сірін, але більш різко й холодно реагує на появу Нісрін).

Звісно, що читаючи книгу, читачі самі для себе зможуть сформувати ставлення до Нісрін, як до героїні з доволі трагічною долею. Її вчинки на протязі сюжету я не беруся виправдовувати, але для мене причиною такого морального занепаду молодшої Арш є саме матір дівчат Шетарех, яка вже сміливо може отримати статус найгіршої матінки, навіть, по відношенню до Сірін в певний момент. Часто, мені здається, ніби Шетарех плювати хотіла на волевиявлення обох доньок, а користувалася ними так,немов це були її бездушні речі, з якими вона може робити все, що їй заманеться. І якщо Сірін бігала кімнатним цуциком всюди за матір'ю, то Нісрін дозволяла собі показати власний характер, за що постійно отримувала покарання.

Я так думаю, що Нісрін стане прекрасним зразком героїні, на кшталт, пані Дорсет з моєї книги "Таємниці дому пані Дорсет", де ти теж ненавидиш цю дивну моторошну леді за її вчинки, не розумієш чому вона це все робить, а проживаючи її минуле, ти починаєш розуміти весь біль,що переповнює цю жінку. Ти її не виправдовуєш, але тихо співчуваєш пані Дорсет за те нещастя, що спіткало її й штовхнуло на темний злочинний шлях. Так що я планую зробити з образом Нісрін саме таку неоднозначну героїню, яка буде трансформуватися по ходу сюжету і ставлення до котрої може різнитися від ненависті до мовчазного співчуття.

Що ж стосується Сірін, то її образ теж гнучко розвивається в книзі, але тут вже доведеться зупинитися на досягнутому, щоб не спойлерити головні події із життя цієї сатріанки, які лягли в основу її історії і показали розвиток персонажа від дівчинки, що жила під материною спідницею, до тієї чаклунки на піратському судні, яка наважилася атакувати імперський торговий корабель.

Дякую всім, хто дочитав до кінця за увагу, а в наступній частині ми вже поговоримо про ще декількох персонажів, які, на даний момент, перебувають в центрі особливої уваги для мене з точки зору побудови реально захоплюючої багатогранної історії.