Мене провели до залитої сяйвом веранди. Було занадто яскраво, аж очі різало, як лезом, і я мимоволі примружилася. Сонячні промені не приносять мені шкоди, але постійне перебування в темних хащах зовсім перетворило мене на тіньову істоту. Тільки в найвищій вежі, де була моя кімната, іноді досягало світло.

Тут усюди були квіти, і звичайно, троянди. Запах був таким насиченим, що я відчула його навіть за наявності маски. Це був майже приголомшливий наплив ароматів після років такої порожнечі.

За сервірованим столом уже сидів король і задумливо читав книгу. Промені грали в його довгому темному волоссі, а очі, кольору висушеного осіннього листя, нагадували холодний, оцінюючий погляд хижака. Він був милим на вигляд, доки не відкрив рота.

— Пані Іріс, — він відклав книгу, і зухвала посмішка розтягнула його вуста. — Будь ласка, сідайте. Будьте моєю гостею.

Він хоча б підготувався цього разу.

Дворецький допоміг мені сісти за стіл і налив у чашку чаю.

— Сподіваюся, після чаювання мене знову не очікує підземелля? — з легкою іронією поцікавилася я.

— Ця ніч прекрасно довела, що вас не стримають грати, — у тон їй відповів король.

Дивлячись на нього, у його темні очі починаєш розуміти, що цей чоловік ніколи не робить нічого просто так. І навіть те, що я зараз тут, кілька днів назад здавалося б абсурдом і божевіллям. Але я сиділа за столом із новим королем Троянд, бо він зміг мене… зацікавити.

— Тоді можна перейти до теми нашої зустрічі, — сухо промовила я.

Він відкинувся на спинку стільця, зціпивши руки в замок. На його руках були тонкі чорні рукавички. Ознака вишуканого смаку та вишуканості серед знаті. О, він ще той модник.

— Дід розповідав мені про трагедію, що спіткала наше королівство. А деякі речі навіть перетворилися на казки чи вигадки, — він зробив паузу, оцінюючи мою реакцію крізь прорізи маски. — Але я навіть повірити не міг, що рід Арандін ще живий… у таких-то умовах. Ви навіть не постаріли. Прокляття можуть творити дива. Скажіть, Іріс. Чому ви так довго ховалися від нас?

Чому? Тому що я потвора. Потвора, яку хотіли вбити. Потвора, яка винна в смерті невинних людей. Потвора, що принесла злидні до королівства. Потвора…

З такою силою стиснула пальці під сукнею, що кров потекла з долоні на червону тканину. Біль був гострий і звичний.

— Ваш дідусь вам не розповів? — я тримала спокійний, навіть зухвалий тон.

— Але ж ви зараз тут, — його погляд не відривався від мене.

Між нами зависла мовчазна пауза.

— Краще перейдімо до справи. Я хочу, щоб ви залишили мене й мої землі в спокої. Усе, що ви не збиралися робити, це нічого не змінить. Ви ж добре вивчили цю частину історії і знаєте, що не існує жодного способу позбутися прокляття. Драконівський вогонь випалить усе, залишив тільки чорну землю. Але на цьому попелі вже з першими променями ви знову побачите незмінний сірий пейзаж.

Деметрус невимушено підняв чашку зі столу і зробив довгий ковток.

— Але ж ви зараз тут, — він зі стукотом відставив фарфоровий посуд. — А значить, що це щось змінює.

Саме це мене лякало в ньому: він мене не боявся і відчував себе абсолютним господарем становища. Він вірить у свою здатність впливати на ситуацію, де інші зазнали поразки. І він був правий — я б не прийшла до нього, якби це мене не чіпляло аж до живого.

— У мене є зовсім інша пропозиція, — голос його ковзнув, як шовк по лезу. — Я не чіпатиму вашого гнилого болота, якщо ті потвори не будуть заходити на терени королівства. Але й це ще не все. Як заставу, ви мусите відвідувати замок рік як мій гість. І, звісно, розважати мене.

Король ледь помітно усміхнувся ширше, підняв чашку, і зробив наступний ковток.

— А якщо я не погоджуюсь на такі умови? — запитала я, намагаючись приховати внутрішнє тремтіння.

— Мені доведеться спалити ваше болото, — байдуже відповів він. — І мені справді вистачить ресурсів, щоб робити це по кілька разів на день.

Не впевнена, чи блефує він, чи ні. Це така мерзота, що він, ймовірно, дотримає свого слова і з насолодою буде дивитися на фіолетовий вогонь щодня. Але чи дотримається він своєї частини угоди, якщо я погоджусь?

Мені потрібен час. Більше часу. Який потрібен і йому. Але для чого? Чого він хоче від мене? Щоб виставити як експонат перед своїми підданими та іншими королівствами зі словами: «Ось дивіться! Я підкорив ваш найстрашніший кошмар! Цілуйте мені ноги!»?

— Не поспішайте, Іріс. Обидва ваші рішення принесуть мені задоволення. Чаю? Чи лимонних кексів? — з крижаною іронією запитав він, легко клацнув пальцями, і дворецький поклав біля столових приборів витончену трубочку з лози.

Яка вражаюча тонкість до деталей. Навіть у своїй жорстокості він прагнув до вишуканості.

— А що буде гарантувати вашу частину угоди? — мій голос прозвучав рівно, без емоцій.

— Ніщо. Тільки ваша довіра до мого слова, — король ледь помітно знизав плечима. — Але ми можемо задокументувати це. Якщо вам так зручно.

Королева шипів