У найдавніші часи, коли ще не було межі між світом живих і світом безсмертних, небо не мало зірок. І лише погляд Мена* — пильнував тишу ночі. Він був хранителем спокою, мудрості і безжальної вічності. Його погляд був холодним наче сама ніч, а серце не билося, бо в ньому не було життя.

Та одного разу, з джерела, схованого серед гір, з глибини недр, куди не діставалося навіть його світло, виринула річка. Вона текла не водою — а спогадами, снами і маревом. Це була Ашара — річка безсмертя і вічної молодості. І тоді від його погляду народилася Ашарат. Вона не була схожою на свого батька. В її очах була туга якої Мен ніколи не знав. А в кожному її подихові — життя, від якого він був далекий. Вона сміялася, а її дзвінкий сміх народжував зорі. Вона плакала, і її сльози перетворювалися на діаманти. Коли вона танцювала — під її ногами розквітали квіти.

Ашарат була не просто донькою Мена — вона була пам'яттю про мить коли навіть холодний місяць забажав тепла. В її жилах текло безсмертя. Її вроді заздрили навіть зорі, але все має свою ціну. І ціна яку прийшлося заплатити Ашарат була жахливою. 

В обіймах диявола