Світ гострих шипів. Уривок

Обідній стіл хитався, ніби від землетрусу. Я підняла свою тарілку вгору. Саме тоді переді мною дерев’яною поверхнею, як по льоду, прокотилося чиєсь тіло і з гуркотом впало обік стільця.

Навколо стояв гамір, як на якомусь галасливому базарі. Їжа літала в сторони, а Мортос енергійно жестикулював руками, розповідаючи історію нічного жахіття для воїнів-загарбників.

Надмірно Ввічливий підвівся з підлоги, струшуючи бруд зі свого жакета. Йому не сподобалася поведінка за столом, і він за це поплатився.

Вергілія стояла осторонь, уважно слухаючи розповідь. Вона ніколи не сідала за стіл, хоча тут завжди всі залишали для неї вільне місце. Вона любила спостерігати, як ми їмо, бо для неї її ж приготована їжа — отрута. Я ніколи не питала її, куди вона часом пропадає, хоча і знала, що для її існування їй необхідно пити кров немовлят. Тут ніхто нікого не засуджував за їхні брудні справи.

Я поставила тарілку на стіл і продовжила їсти, хоча й не відчувала смаку. Не хотіла засмучувати нашу кухарку, яка справді піклувалася про нас. Ми всі піклувалися один про одного.

Раптом у мій суп щось прилетіло. Звук був мокрий і огидний. Я глянула вниз: у тарілці плавав відтятий палець.

— От дідько! — вигукнув хтось із-за столу, й усі замовкли.

Я повільно підняла голову й уважно оглянула присутніх.

— Вибачте, пані Іріс! — пролунав хор голосів.

Айвенго, скриплячи своїми іржавими обладунками, показав пальцем на Кірка, який сховав руки під столом.

— Це не я! Ти брехун! — різко кинув Кірк у відповідь.

І знову за столом піднявся справжній ураган голосів і вигуків.

Я відсунула тарілку і встала з-за столу. Вмить усі знову замовкли, підвелися, легко вклонившись.

Коли їдальня залишилася за моєю спиною, гамір відновився. І я мимоволі усміхнулася. Як їх можна не любити? Без них я б точно з’їхала б із глузду.

Надворі було прохолодно. Вітер шумів, граючи з гіллям дерев. Тут, внизу, сонячні промені майже не досягали землі, наче якась невидима перешкода не пропускала їх або ж відбивала, як дзеркало, назад до небес.

Я дивилася на свої саджанці й марні спроби виростити щось на цій гнилій землі. Усе принесене Анаїз в’яло й гинуло, тільки-но торкнувшись прокляття. Навіть мої улюблені троянди перетворювалися на колючі лози. Ніщо не допомагало подолати силу цього мору. Я вже давно почала втрачати надію, що цей край колись знову зацвіте, як раніше.