От сиджу я, стара жінка, і дивлюся на свого онука. Красивий, як із картинки, розумний, айтішник, грошей має, як з півцарства, ще й на байку ганяє так, що кури лягають на яйця від переляку.
А щастя нема. Бо що? Бо бабій!

Я йому прямо сказала:

— Або одружуєшся — або я твої гроші на притулок для кішок віддам.

(Кішки хоч вдячні, а від тебе, Дем’яне, тільки головний біль.)

І що ви думаєте? Привів він мені Віку.

— Ось, бабусю, моя дружина, — каже.

Ага, ага. А я що, так, стара, але  ж не дурна?

Дівчина не з простих: кав’ярню свою має, колекторів обманює, після зради чоловіка й сестри тримається, як справжня леді, ще й усміхається.

Але бачу я — змова! Вони думають, що бабуся нічого не второпає. Ха! Та я ще на весіллях у сорок п’ятому такі комедії бачила.

Вони там очима стріляють, за ручки тримаються — театральщики! Але онук мій забув одну річ: якщо жінка каже, що шлюб фіктивний, то він уже наполовину справжній.

Я дивлюся й сміюся у вуса (які, слава Богу, ще не виросли). Бо знаю: довго ця «вистава для бабусі» не протримається. Він уже в неї закохався. Вона ще трішки пококетує — і все, гаплик моєму Дем'янчику!

Так що, любі мої, не чекайте, поки я влаштую онуку розгром з віниками та весільними рушниками.

Краще почитайте, як вони намагаються мене обдурити у книзі «Одружуся. Негайно!».

А бабусю — не проведеш. Я все знаю.