Трохи про дива і дивності

Любі мої! Мої вітання!

Я, чесно, не очікував такої реакції на мій перший пост. І тепер мені трохи страшно, що не зможу втримати планку. Що ж, очі бояться, а руки роблять. Буду й надалі пестити вас своєю увагою, турботою, уявними смаколиками й дивними історіями.

Підходьте ближче, пригощайтеся! Пляшечка Louis XIII de Rémy Martin спеціально для пані Мії. Із шашличком! Пані Тає, Анно, Наталі, Ловець Вітру — прошу, пригощайтеся моїм домашнім вином. Шовковичне цього року особливо вдалося. Тістечка — обов’язково! А для тих, хто не вживає, наллю чаю, кави, узвару — сам варив.

Панове, а ви чого соромитеся! Підходьте до шведського столу. Тут є будь-що. Пане Вадиме, в нас сьогодні екскурсія. Ходитимемо довго, тож треба підкріпитися. Пане Марку, цілувати вас я більше не буду. Тому на одному ніяковінні ви довго не протягнете. Візьміть щось. Я знаю, пане Сергію, що ми з вами сусіди, і ви своїм запорізьким оком бачили в Дніпрі все. Може, й так. Але те, що я вам про ці місця розповім, ви точно ще не чули! Чому? Бо, пані Міє, я щойно це вигадав.

Ну що, пане Romul, по чарці Sheridan’s на коня? Будьмо!.. От же ж добрий, холера!

Сьогодні в програмі — сім дивовижностей Дніпра. Тож беріть один одного за руки — і поїхали!

Перша точка нашої подорожі й єдина з лівого берега Дніпра — вулиця Янтарна. Так, вам не почулося. Не Бурштинова, а саме Янтарна.

Цю вулицю ще у 80-ті біс Валєра виграв у архідемона Беліала в «крокодила» (гра така). А Беліал відомий у пеклі тим, що є демоном брехні та обману.

Чим знаменита Янтарна? Тим, що ця трикілометрова дорога з трьома смугами (по півтори в кожен бік!) є частиною шляху від Амурського мосту одразу до шести мікрорайонів: трьох Лівобережних, двох Калинівських і Березинки. А ще — масштабний приватний сектор Баржома й Березанівки. У сумі — під дві сотні тисяч душ, які щоранку та щовечора мусять користуватися саме цим маршрутом. Альтернатива — інші мости, але там свої затори й свої мікрорайони. Уявляєте, що тут коїться в час пік? Тут мав би бути широчезний проспект. Ан-ні — звичайна напівсільська вуличка з двома світлофорами.

А ще за всі три кілометри дороги Янтарна відома тим, що тут понад сотня каналізаційних люків. І це при тому, що навколо — приватний сектор без каналізації та водовідведення. Немає навіть ливнівки! Причому люки стоять не поодинці, а по чотири–п’ять одразу на маленьких п’ятачках.

Словом, ця вулиця стала в Дніпрі мемом настільки, що її назва навіть пережила дерусифікацію. Її просто не переклали на українську. Бо це вже не назва — це явище!

Перелітаємо через Дніпро. Ми вже на правому березі. Друга дивовижність — Морозівський пішохідний міст із Чечелівки до промислової зони на проспекті Свободи.

Мушу сказати, Чечелівка — це далеко не край єдинорогів та рожевих поні. Вона навіть у сонячну погоду виглядає по-пролетарськи загрозливо. Ще за часів Катеринослава її задумували як поселення для «третього стану». До 1917-го це місце активно заселялося саме «гостями з боліт». Втім, були тоді в Дніпрі й місця гірші. Наприклад, Фабрика. Сучасні дніпряни цього вже не пам’ятають, і навіть сам топонім «Фабрика» сто з гаком років як забутий. Але у XIX сторіччі це була справжня клоака міста, що тягнулася вздовж залізниці від вокзалу аж до Діївки. І ось цей Морозівський пішохідний міст збудували, аби з’єднати дві «перлини» Катеринослава — Чечелівку й Фабрику.

Зараз через міст проходять десь по 10–30 людиноподібних істот на добу. Хоча вид звідти на місто справді класний. Причин, чому місцеві тут не ходять, три:

1. Дуже небагатьом дніпрянам потрібно йти з «ніде в нікуди». А естетичні пейзажі «не по-багатому» виглядають і не входять у цінності містян.

2. Деяких особливо прискіпливих лякають гнилі дошки сходів, що ще й мають властивість крутитися — бо цвяхи повипадали.

3. Сім’я тролів-залізничників, які відшліфували свою гоп-стоп майстерність до 78-го левела.

А раніше з чечелівського боку відвідувачів зустрічав пивбар а-ля «Стєкляшка» (даруйте за кацапщину — культурні явища не перекладаються), ніби натякаючи: «Ласкаво просимо до цивілізації!» Які ж низькі тоді були стандарти!

А ще Морозівський міст — найкраще місце зустрічати Новий рік з олів’є, «Совєцьким шампанським» і нарізкою московської ковбаси. Навколо тебе заводи, під тобою залізничні колії — справжній совєцький урбан-рай: ніхто тебе не чує, ніхто не врятує!

Годі з вас романтики. Біжимо швиденько кілометр до Українського дому й ліземо під землю.

Третя дивовижність — Дніпровський метрополітен.

Найменше метро у світі — всього шість станцій. Маршрут починається на вокзалі й веде куди нікому не потрібно, крізь заводську зону, де давно нічого не працює. Для кого його будували? Звісно, не для людей. Тут мешкають усі підземні створіння: гноми, тролі, загадкові істоти з нічних кошмарів і ті, що розуміють лише мову гуркоту вагонів.

Пасажирів настільки мало, що машиністів залишилося лише двоє. І вони вже давно не люди. А станція «Метробудівників» повністю окупована вампірами: вони облаштували там своє кафе з «кров’ю на смак», бо нормальна людина довго не витримає ані червоних кольорів, ані дзвону кованих люків.

У тунелях можна зустріти привидів будівельників, які скаржаться на нестачу бетону, а іноді глузливо підкидають пасажирам старі жетони. Лише під час війни метро стало тимчасовим укриттям для людей. Але навіть там, серед бетонних стін і підземних таємниць, людина відчуває себе радше гостем у чужому домі, ніж господарем.

І ще маленька легенда: якщо вночі уважно слухати шум коліс на рейках, можна почути, як метро шепоче:

«Тут живемо ми, а ви — лише проходите…»

Піднімаймося знову на свіже повітря й бігом на Озерку. Тут поруч — пару кварталів.

Четверта дивовижність — Озерка. Це не просто головний базар Січеславщини. Є великий секрет: Озерка — найбільший ринг для підпільних боїв без правил у всесвіті. Там навіть офіційна мова — клінгонська.

Буває, приходиш у ряди до азербайджанців по баранину, і раптом щось на клінгонській з язика зірветься. Бац! І ти вже в будівлі старого цирку через дорогу (а як поетично тепер вулиця називається — Степана Бандери!) сидиш у м’якому кріслі, сексуальна інопланетянка подає тобі келих улюбленого вина й шепоче на вухо:

— Сьогодні в програмі лише один бій: Ваня з Твері проти Таноса…

— І в чому тут може бути ставка? — здивовано питаю я.

— На якій секунді здохне, — посміхається інопланетянка.

Проходимо ще квартал і опиняємося у парку Глоби. Нас зустрічає п’ята дивовижність — озеро. На вигляд наче звичайне. Втім, не все так просто. Там живе справжнє українське Жиригівно морське.

Ні, це не Лох-Нес. І навіть не динозавр із довгою шиєю. Наше створіння значно ближче до народної уяви — схоже на Бабайку. Але! В українській мові слова «Бабайка» не існує. Є правильне, питомо дніпровське — Жиригівно. Ми, дніпряни, за чистоту української мови, а всі ці «бабайки» — чужоземні зайди.

Жиригівна ніхто ніколи не бачив. Як же ми впевнені, що воно там є? А ми перевірили на собі. Це створіння реагує виключно на пісню Бель із мюзиклу «Нотр-Дам». Якщо ви з компанією і пляшкою вина прийдете до озера в парку Глоби та заспіваєте:

«C’est un mot qu’on dirait inventé pour elle…» 

— ховайся!

А тепер головне питання: чому воно «морське», якщо живе в міському озері? Дуже просто. Бо останнє, що чують ті, хто відходить від групи під міст «на хвильку», — це глибокий, просмалений, майже хриплий альт:

— Гей, моряче!

І їх більше аж до четверга ніхто не бачить!

Увага, друзі! Зараз ми трансгресуємо, бо бігти нам далеченько. Візьмемо один одного за руки. Оп! І ми біля дивовижності номер шість — обласної прокуратури.

У грудні 1918-го Нестор Іванович Махно, мабуть, знаючи наперед, що тут колись буде прокуратура, вирішив заїхати у будівлю прямо на коні. Він проскакав коридорами, заглянув на чай у кабінети й поїхав собі шукати інше місце для хайпу.

Після цього ті слідчі й прокурори, що засиджуються на роботі до ночі, іноді чують зненацький тигдик. До привидів коней почали додаватися ще й привиди вболівальників, котрі колись активно підтримували перегони. Он у минулу п’ятницю завгосп особисто Єлизавету Другу бачив!

Наша обласна прокуратура стала останньою стайнею для всіх цих примар. Прокурор області вже й жокеїв запрошував, і попів-екзорцистів кликав, і навіть до ромів звертався по допомогу. А кількість привидів тільки зростає.

Пересуваймося далі — цього разу силою думки. Вуаля! І я вас переніс на нашу набережну під пішохідний міст на Монастирський острів. Тут знаходиться остання, дивовижність номер сім — піаніно під відкритим небом.

Тут усе просто. Там живе полтергейст Михасик. І якщо сховатися, то цей покруч за деякий час, коли відчує, що за ним ніхто не стежить, почне грати щось із репертуару Вєрки Сердючки. Пояснити йому, що це не круто, сенсу немає — у нього дуже обмежений набір.

Нас сьогодні забагато, тож Михасик вам навряд чи заграє. Але якщо прийдете сюди самі, раджу сховатися й не дихати хвилин п’ять. Правда, від його «Лаша тумбай» ноги самі гоцать починають. Побачите!

Ну що, сподобалася екскурсія? Не втомилися?

А тепер закривайте оченята, я вас поверну туди, де ви були. Раз. Два. Та-дааам!

Обнімашки!

P.S. Друзі, якщо ця екскурсія здалася вам шаленою — не хвилюйтеся. Дивовижності Дніпра завжди раді гостям, особливо тим, хто сміється, ділиться вином і не боїться обіймати світ навіть руками в кишенях.

І пам’ятайте: деякі речі існують лише тоді, коли ми їх помічаємо, а деякі — лише для того, щоб ми їх шукали разом. Тому бережіть один одного, дивіться уважно під ноги й на небо — і обов’язково смійтеся. Бо сміх — це єдиний спосіб догодити всім Жиригівнам і Михасику одночасно.