Друге життя для книги

Сьогодні я допрацювала нову главу для книги «Легенда острова Дракнес»

У ній онука першого Дракена, Тая, нарешті відпускає біль втрати і перетинає кордон, назавжди змінюючи своє життя.
Цей момент — переломний, адже тепер її шлях веде до нових відкриттів, випробувань і пригод у світі, який вона ще тільки починає пізнавати.

— Чому ти сама, дитино? — озвався він, пускаючи дим у нічне повітря.

— У мене нікого немає, — тихо промовила дівчина. Їй було боляче зізнаватися у цьому. Сотні разів вона думала про це в тиші, але сказати вголос — було вперше.

— У кожного хтось та є, — дід подивився на неї з ніжністю.

— У мене нікого, — ще тихіше повторила вона.

— Ти дуже сумна й мовчазна. Я бачив, як дівчата намагалися розговорити тебе, а ти замкнулася в собі, — Панас затягнувся самокруткою і з насолодою видихнув.

— Нас завжди було четверо: я, бабуся з дідусем і мама. Вона постійно тяжко працювала, мала свою будівельну компанію, тож рідко була поруч. Мене виховали дідусь із бабусею. Вони завжди були зі мною… аж поки не стало їх. І тоді я втратила все. — Тая ковтнула клубок у горлі. — У день їхньої смерті мені зробив пропозицію хлопець, якого я кохала з дитинства. Та я його відштовхнула… і відштовхувала аж до того дня, коли все це почалося. В нашу останню зустріч ми посварилися. І тепер я ніколи не скажу йому, що кохаю… — сльози потекли з очей.

Дід загасив самокрутку й обійняв Таю.

— Він знає, дитино, — його стареча рука лагідно гладила її волосся, поки вона виплакувала біль. — Духи наших рідних чують і те, чого ми не встигли сказати. Не треба картати себе.

— Але ж… як?

— Вони вищі за земні образи. Я поховав чотирьох синів. І з наймолодшим ми дуже посварилися — він хотів іти на війну мститися за братів. Його доньці Марині було тринадцять, та навіть це його не зупинило. Коли прийшла похоронка в його тридцять три, я не міг повірити, що вже не зможу попросити пробачення. Та коли привезли тіло, він наснився мені й сказав: усе знає і не тримає зла. — Скупа сльоза скотилася по щоці старого. — Твій коханий теж усе знає. І колись ви зустрінетеся. Якщо не в цьому світі — то в іншому.

— В іншому… — Тая завмерла. Тиша села заколисувала, даючи час на роздуми. — Діду Панасе, я хочу їхати за кордон. І не впевнена, що повернуся. Прошу вас подбати про мій автомобіль. За кордоном я не хочу водити, бо мене чекає довга дорога. Якщо я не повернуся за рік — продайте його або віддайте на ЗСУ.

— Добре подумай над цим. Не можна так різко рубати, — зітхнув старий.

— Я вже все зважила. Баба Маруся казала, що у вас є родич, який допоможе швидше перейти кордон. Тож я б хотіла рушати вже завтра.

— Ой, дівчино, поспішаєш ти…

— Мені потрібно. Є справа, яку просила виконати бабуся. І я мушу.

— Як знаєш, — погодився дід. — Подзвонимо вранці й домовимось.

— І ще… чи зможе хтось із ваших дівчат підвезти мене?

— Авжеж. Не переймайся. Скажу Марусі, щоб зібрала тобі харчів у дорогу, а дівчатам — щоб підібрали одяг на перший час.

— Дякую вам за все.

— Іди вже спати, — мовив Панас.

Тая підвелася, обняла його і тільки тоді повернулася до хати. У кухні на неї вже чекала постіль.

Незабаром продовження — ще більше таємниць, магії та драми чекає нашу героїню!

З любов’ю до історій — Серена Давидова ✨