Любі читачі!

Ми рухаємось далі у романі “Під прицілом компромату”. І десь трохи попереду я вже бачу фінішну пряму. Нам залишився найважливіший, найдраматичніший епізод цієї історії.

Я маю намір підвищити ціну на передплату. Тож якщо ви ще не придбали книгу, то сьогодні у Вас ще є час встигнути купити її за старою ціною.

Ксюша – не моя дочка. Навіщо Даша написала, що моя, – не розумію. Може, боялася, що інакше я не погоджуся взяти її до себе?

Хто його знає, як би я вчинив? Але фраза «твоя дочка» змусила засумніватися і схилила чашу терезів на користь дівчинки.

У голові – каша. Мене це дратує. Я звик усе розкладати по поличках і тримати в ідеальному порядку.

Мама з Ксюшею сідають робити домашнє завдання, а я беруся за свої справи. Мої повідомлення Дарині, як і раніше, не прочитані. Де і як її шукати?

Сьогодні з дівчинкою посидить моя мама, завтра вранці я відведу її до школи, але забрати вже не зможу – у мене засідання. Щось придумувати чи Даша до того часу повернеться? Судячи із сумки з речами – навряд чи….

Якого взагалі дідька?

Злюся і помітно нервую. Причому друге навіть більше, ніж перше.

– Сонечко, а де твоя мама? Куди вона поїхала? – детектив-мама починає власне розслідування.

Наївна. Я про це вже питав!

– Не знаю, – дівчинка повторює відповідь.

– Вона не сказала, коли повернеться?

– Ні…

Нічого нового, але я насторожі, прислухаюся. Раптом Ксюша дасть якусь зачіпку? Але натомість вона вимовляє дуже дивним тоном слова, від яких у мене, дорослого чоловіка, холоне кров:

– Мама… пішла вмирати

Читати тут